Три роки тому моє життя круто змінилося. Я закохався, і це не було б проблемою, якби об’єкт моїх почуттів не була заміжньою жінкою. Її образ не покидав моєї голови: вона стала моєю першою думкою вранці та останньою перед сном. Ситуація ставала все більш нестерпною, і я задумався про шалений план – поговорити з її чоловіком. Мені здавалося, що між ними вже давно немає того зв’язку, що був раніше. “Може, вони справді не люблять один одного? Може, вона теж відчуває до мене щось?” – мучив я себе питаннями. Якось, зібравшись з духом, я пішов до них додому. Коли він відчинив мені двері, моє серце завмерло. “Можна поговорити?” – спитав я, намагаючись звучати якомога спокійніше.
Його погляд був непроникний, але він кивнув і запросив увійти. Ми сіли у вітальні, і я почав: “Я знаю, це може звучати шалено, але я маю це сказати. Я відчуваю до вашої дружини щось більше, ніж просто дружбу, і я відчуваю, що вона теж…”. Він перебив мене: “Я знаю. Я бачив, як ви дивитесь один на одного. Але ти повинен зрозуміти: ми разом уже багато років і пережили багато чого. Наш шлюб – це не лише кохання, це партнерство, довіра, історія.” Ми розмовляли ще кілька годин,
і я зрозумів, як мало знав про них та їхні стосунки. Ця розмова відкрила мені очі на багато речей. Я зрозумів, що мої почуття, хоч і були сильні, ґрунтувалися на ілюзіях, а не на реальності їхнього життя. Після цього я відступив її і почав роботу над собою, намагаючись зрозуміти свої емоції та те, як я потрапив у таку ситуацію. Цей досвід залишив глибокий слід у моїй душі, змусивши мене переосмислити багато речей у житті.