Світлана Андріївна говорила телефоном з дочкою, але Тетяна мимоволі чула кожне слово.
— Людочко, я все вирішу! — лунав голосний голос свекрухи. — Будинок чудовий, великий, вам з діточками якраз. Півроку мине, і переїжджайте. Досить по орендованих квартирах поневірятися!
Тетяна витерла руки об фартух, слухаючи, як її свекруха вже планує поділ спадщини.
— Мамо, а що мені робити у селі? — спитала Людмила. — Ми звикли до міста.
— Село! Та тут і не село зовсім, а чудове місце! Захочеш, потім продамо. Вирішено, Людо, півроку я все залагоджу. Все, я зайнята! — Заявила свекруха і відключила зв’язок.
Тетяна зітхнула та повернулася до своїх справ. З моменту, як її чоловік Павло пішов з життя, минуло лише два тижні. Вона ще не встигла оговтатися від втрати, як на горизонті з’явилася його мати з величезними планами.
Пізніше ввечері свекруха підійшла до неї:
— Тетяно, тобі треба все прийняти. Павла більше немає, але будинок не повинен пустувати. Півроку я даю тобі, згодом Люда сюди переїжджає.
Тетяна підвела очі.
— Ви хочете, щоб я покинула будинок, який ми з чоловіком зводили своїми руками?
— А що ти думала? Люда має дітей, сім’ю. Їм цей будинок потрібніший. А твої діти в місті, молодша підросте, теж поїде. Тобі тут більше нічого робити.
— І на підставі чого ви хочете вигнати мене?
— На підставі того, що це дім мого сина! — обурилася свекруха.
Тетяна нічого не відповіла, мовчки спостерігаючи, як свекруха, бурчачи, грюкнула дверима.
Увечері вона підняла документи, які Павло оформив ще за життя. Будинок був повністю записаний на неї та дітей. Чоловік це передбачив, знаючи характер своєї матері.
За кілька тижнів у суботу старший син Тетяни, Олег, повернувся додому і повідомив:
— Мамо, біля будинку стоїть вантажівка. Кажуть, адреса наша.
Тетяна визирнула у вікно. Дійсно, біля воріт стояла велика машина.
— Мабуть, помилились адресою. Іди, уточни у водія.
За хвилину задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я свекрухи.
— Здрастуй, невістко, — радісно промовила Світлана Андріївна. — Там вантажівка приїхала. Ворота відчиняй, мої речі привезли.
— Ваші речі? — перепитала Тетяна. — Ви щось переплутали?
— Нічого я не переплутала. Відкривай ворота, ми з Людою будемо за годину.
— Я не відкрию. Повертайте машину.
— Як ти смієш! — скрикнула свекруха. — Це дім мого сина!
— Це будинок моєї родини, — спокійно відповіла Тетяна. — Ми маємо всі документи. Хочете, подавайте до суду.
За годину приїхала сама Світлана Андріївна з дочкою.
— Чому ворота зачинені? — обурилася вона, виходячи з машини.
— Тому що ваші речі тут не потрібні, — відповіла Тетяна.
— Це дім мого сина! — гукнула свекруха.
— Це будинок сім’ї вашого сина, — сказала Тетяна і подала документи.
Свекруха та її дочка довго розглядали папери, але все було юридично грамотно оформлено.
— Це фальшивка! — вигукнула Людмила.
— Тоді перевірте через суд, — незворушно відповіла Тетяна.
Свекруха почервоніла від злості, махнула рукою і пішла до машини.
— Поїхали, Людо, тут нам нічого не світить.
Свекруха більше не з’являлася. Навіть онуків не згадувала, але вона й раніше не виявляла до них особливої уваги.
Тетяна знову зітхнула з полегшенням. Тепер у її житті знову запанував спокій.