– Марино, я знаю, що жити мені залишилося недовго. Будь ласка, забери Оленку до себе. Я не вірю Андрію. Він приведе іншу жінку, а вона не любитиме Оленку. З тобою та Дмитром їй буде набагато краще.
– Не кажи дурниці, – намагалася заспокоїти подругу Марина. – Ти ще сто років проживеш. Ми і на весіллі Оленки погуляємо, і твоїх онуків будемо няньчити разом.
– Ні, Марино, мабуть, така доля…
Марина вийшла з палати подруги, у якої не залишилося сил боротися з хворобою. Її очі наповнились сльозами.
«Чому життя таке несправедливе? Каті ще жити і жити, але підступна хвороба забирає її сили. Вона зовсім схудла. А Андрій… легковажна людина. Шлюб зареєструвати не захотів, до дочки ставиться як до чужої, та ще й жив весь цей час за рахунок Каті», – думала Марина.
Оленці виповнилося сім. Вона з нетерпінням чекала, коли мама вийде з лікарні та сама відведе її до першого класу.
– Дмитре, ми візьмемо Оленку до себе.
– З чого раптом?
– На Андрія немає надії. Це було останнє, про що Катя просила мене перед тим, як її не стало.
– Ні. Я проти. Ми маємо сина. Якщо захочемо, то у нас ще й дочка буде.
– Справа не в цьому. Катя боялася довірити дочку Андрю.
– Андрій – батько Оленки, чи я щось плутаю?
– Так, він її батько. Але Катя не довіряла йому, він надто легковажний. Я пообіцяла їй, що заберу Оленку. Це було її останнє бажання.
– Як ти це уявляєш? Хіба Андрій погодиться?
– Він не заперечував. Навіть навпаки сказав, що з Оленою йому буде складно.
– Все одно ні. Чужа дитина в нашому будинку? За живого батька? Ні, я цього не прийму.
– Але я не можу вчинити інакше.
– Роби як хочеш, але мою думку ти знаєш. І як, на твою думку, відреагує моя мати? А наш син? Ти не продумала про це.
Марина була розчарована: вона сподівалася на підтримку чоловіка.
– Оленко, проходь, не соромся. Тепер ти житимеш з нами.
– А мій тато? Він також буде тут?
– Ні, тато житиме окремо.
– Але я хочу до тата…
– Оленко, зрозумій, так буде найкраще для всіх, – м’яко пояснювала Марина. – Тато тебе буде відвідувати.
– Познайомся, це Степан. Сподіваюся, ви подружитеся.
Степан, старший за Олену на рік, з ентузіазмом запропонував:
– Ходімо, я покажу тобі свої іграшки!
Оленка пішла за ним.
– Думаю, я вчинила правильно, – сказала Марина чоловікові. – Все буде гаразд.
– Не знаю, але мені все це не подобається, – похмуро відповів Дмитро.
Першого вересня Марина одна відвела Оленку до школи. Андрій не прийшов проводити доньку до першого класу.
Якось Марина застала Олену за переглядом фотографій з матір’ю. Дівчинка тихо плакала.
– Мамо, коли ти забереш мене звідси?
– Оленка, сонечко, мама не прийде. Вона тепер на небі і завжди спостерігає за тобою.
– Вона мене покинула?
– Ні, що ти! Просто так склалося.
Дмитро з роздратуванням помітив:
– Що ти весь час з нею пораєшся?
– Їй важко.
– А нам, гадаєш, легко? Ти закинула сина!
– Я приділяю Степану не менше уваги, ніж раніше.
– Ну-ну, – буркнув Дмитро. – До речі, у вихідні мати прийде на обід.
Марина лише кивнула.
– Де ваша квартирантка? – спитала з порога свекруха.
– Мамо, прошу, не треба так…
– Вона сирота?
– Так, але навіщо ви так кажете?
– Надто вже дівчинка на тебе схожа, Дмитре, – прошепотіла мати.
– Мамо, тихо! Так, колись був роман з Катею. Але вона завжди казала, що Олена – дочка Андрія.
– Ти певен?
Марина зайшла на кухню.
– Значить, у тебе був роман з Катею?
– Це було давно, – почав виправдовуватися Дмитро.
– Знаю. Катя розповіла. Але дочку ти не хотів прийняти до хати, хоч знав, що вона твоя.
Марина вийшла з кімнати, залишивши чоловіка розгубленим.
– Тітко Марино, чому ти не хочеш пробачити мого тата?
– Тому що він знав, що ти його дочка, але намагався відмовитись від тебе. А боягузтво та брехню я не прощаю.