Хоча я виховувала сина одна, він завжди знав, що має підтримувати свою матір і бабусю. Ми багатьом жертвували, щоб він здобув гарну освіту і згодом зміг стати на ноги.Степан жив з нами до двадцяти п’яти років, переважно тому, що не міг знайти собі серйозну дівчину. Але коли він нарешті закохався, він перетворився – завжди носив квіти, прасував сорочки та добре пахнув. Ми з мамою були у нестямі від щастя, з нетерпінням чекаючи весілля та онуків.
Потім Степан познайомив нас з Вікою, музикантом. Вона здавалася неземною, завжди зануреною у музику.Якось вони приїхали до нас з тортом, і ми разом випили каву, намагаючись не завалювати її питаннями.На день народження Степана ми запланували велике свято на селі, сподіваючись, що Віка познайомиться з усіма у невимушеній обстановці. Завантажуючи машину, Степан поцікавився кількістю їжі.
«Ми все передбачали. На свіжому повітрі у всіх росте апетит», – пояснила моя мама.На вечірці, коли всі розсілися і мовчки взялися до їжі, Віка раптом вигукнула:
«Фу, я таке не їм!».
Всі припинили їсти, і вона продовжила:«Хто їсть ці майонези? Все смажене та плаває в жирі. Мені нудить від такої їжі!».
Степан відразу почервонів.
«Добре, що й інші не ображають тебе і не змушують почуватися ніяково», – відповів він, – «наприклад, як ти щойно образила мою матір і бабусю, які багато працювали, щоб приготувати ці страви».
«Вибач, але це не може бути смачно. Я знала, що мені не слід було приходити, але я просто хотіла, щоб ми зберегли наші стосунки. Приїхавши сюди, я пішла на великі поступки”, – заперечила Віка.
“Я проведу тебе”, – сказав Степан, випроводивши її на вулицю, не сказавши ні слова більше.
Через двадцять хвилин він повернувся один, швидше за все, дочекався таксі для Віки. Більше вона нас не відвідувала. Незважаючи на її витонченість, трохи такту та гарних манер було б незайвим. Хіба не так?