Ну гаразд, мамо, не хочеш по-доброму, буде по-іншому. Повір, на адвоката у мене гроші знайдуться, тож зустрінемося в суді

0
3

Моєму чоловіку Оресту вже 75, а мені 71. За всі ці роки ми накопичили пристойну суму — близько 30 тисяч доларів. Ці гроші не впали нам на голову, вони зароблені важкою працею. Хоча Орест вже давно на пенсії, він все ще продовжує займатися виготовленням кованих виробів — воріт, огорож, декоративних елементів. Але роки беруть своє: зір погіршується, сили на тяжку роботу вже немає. А я насилу справляюся з господарством та городом. Місяць тому Оресту стало зовсім погано, і нам довелося викликати швидку допомогу. Старша дочка Мирослава одразу ж кинула всі справи та приїхала зі Львова.

А ось молодший син Діма навіть не спромігся приїхати провідати батька. Коли я попросила його привезти ліки, невістка просто відмахнулася: “У нас маленька дитина, ми не можемо її залишити”. Після цього я ще вислухала закиди від свахи, що, мовляв, як я наважилася просити у них грошей на операцію.

Натомість Мирослава була поруч з нами весь час. Вона навіть взяла відпустку на роботі, щоб дбати про свого батька. Часто забігав і онук Петро, провідував діда після навчання. Мирослава давно збирала гроші на ремонт, але віддала все до копійки на операцію батька.

Діма, здавалося, був зовсім віддалений від родини. За всі ті тижні, що Орест лежав у лікарні, він зателефонував лише раз — просто дізнатися, як справи. Ні допомоги, ні грошей ми так і не дочекалися. А коли батька виписали, ми попросили Діму відвезти нас додому до села.

— Мамо, там дороги немає, всі колеса проб’ю. Їдьте автобусом, тату вже краще.

У результаті Мирослава попросила свою куму відвезти нас машиною.

Після цього ми з чоловіком зрозуміли, що настав час віддячити доньці за її підтримку. Ми вирішили віддати їй заощадження — ті самі 30 тисяч доларів. Я чула, як Мирося казала, що настав час купувати квартиру для Петра, адже він уже дорослий. Мирослава давно розлучена, працює на двох роботах, але все одно отримує дуже мало.

Тиждень тому вона приїхала допомогти з городом, і ми ввечері тихенько передали їй конверт з грошима. Мирослава не стримала сліз і дякувала нам.

Однак хтось таки проговорився Дімі. Він з’явився до села з дружиною та тещею, закотив нам грандіозний скандал.

— У вас взагалі немає совісті, — почала сваха.

— А ви про нас подумали? А про своїх онуків? – підхопила невістка.

— Мамо, ти просто зрадниця! — репетував Діма.

Вони стояли над душею та кричали на нас. Потім син почав погрожував судом.

— Гаразд, я подам на тебе до суду. Відсужу половину будинку, щоб знала! – Заявив він.

Діма вже звернувся до суду, заявивши, що ми вчинили несправедливо і що він також має отримати свою частку. Мирослава знайшла нам хорошого адвоката та оплачує його послуги.

Тепер усе село обговорює нас. Одні сусіди кажуть, що ми вчинили правильно, інші дивляться косо, ніби ми зробили щось погане. Але як син міг забути, що відвернувся від нас у скрутну хвилину? Що не приїжджав до батька до лікарні, не привозив ліків, не допомагав?

Чи варто батькам віддавати половину майна сину? Як ви гадаєте?