Коли я вперше побачила наш двоповерховий будинок у селі, подарований мені своїми батьками до весілля, я була щаслива до глибини душі. Кожна дошка та цегла в цьому будинку були сповнені спогадами мого дитинства. Там ми з братом грали в хованки, а у літні вечори всією сім’єю збиралися біля каміна. Цей будинок був частиною мене.І ось після кількох років шлюбу ми з чоловіком зіткнулися з фінансовими труднощами. Якось увечері, сидячи за столом, він несподівано заявив:
– Ми маємо продати будинок у селі. Це вирішить усі наші фінансові проблеми.
Я відчула, як моє серце стиснулося від болю.
– Але це мій будинок, – заперечила я, – будинок, у якому я виросла. Я не можу його продати.
– Розумію, але ми маємо бути практичними, – наполягав він. – Ми не можемо дозволити собі бути емоційними у такій ситуації.
Я лежала безсонними ночами, роздумуючи. Чи можу я розлучитися з частиною свого життя заради вирішення тимчасових фінансових проблем? З кожним днем тиск зростав. Чоловік щодня нагадував мені про продаж, а я все більше переконувалась у своєму рішенні.
Нарешті я твердо заявила йому:
– Ні, я не продам будинок. Це більше, ніж просто стіни та дах. Це місце, де я почуваюся вдома, де маю коріння. Ми знайдемо інший спосіб вирішення наших фінансових проблем.
Мій чоловік був розчарований, але побачив у моїх очах рішучість. Того дня я зрозуміла, що іноді доводиться відстоювати те, що тобі дорого, навіть якщо це означає йти проти думок тих, кого ти любиш.