Я завжди високо цінував свого діда Костянтина. Моя сім’я, включаючи батьків, діда по батьківській лінії та мене, жила в одному будинку: батьки і я – в головному, а дід – у флігелі. Ми підтримували традицію спільних недільних вечерь, як наполягав дід. Особливо яскравий спогад із мого дитинства – коли мені було 7 років. Мій батько раптово оголосив, що йде від моєї матері Олесі до іншої жінки. Він холодно заявив про свій намір створити нову родину в нашому домі та дав мамі тиждень на те, щоби з’їхати. Збентежена мама почала збирати речі, але тут втрутився
дід. Він наказав батькові виїхати, заявивши, що ми з матір’ю маємо залишитися в його будинку. Мій батько справді поїхав і врешті-решт перебрався за кордон зі своєю новою дружиною. Більше я його не бачив. За його відсутності дід став для мене батьком. Він був суворий, але справедливий, доручаючи мені додаткові обов’язки по господарству за будь-яку погану поведінку. Коли мені було 20 років і я планував поїздку на море без матері, дід заборонив мені їхати. Наступного дня я дізнався, що автобус, яким збирався в поїздку, потрапив в аварію.
Тоді я не пов’язав цих двох подій, але пізніше, коли діда вже не було на цьому світі, зрозумів, що його інтуїція врятувала мені життя. Через роки після його смерті випадок, що стався з моєю дочкою Аліною, змусив мене ще більше його цінувати. Якось увечері, катаючись на санчатах, донька мало не вилетіла на дорогу, але дивовижним чином зупинилася, наче загальмована невидимою силою. Того вечора вона розповіла, що бачила чоловіка за описами схожого на мого діда, який зупинив її санчата. Усвідомлення того, що мій дід знову захистив нашу сім’ю навіть за фізичної відсутності, поглибило мою повагу та безмежну подяку до нього.