Ми з чоловіком, Русланом, росли разом, ділили парти та дитячі обіцянки. Незважаючи на увагу оточуючих у шкільні роки, мої очі ніколи не відривалися від нього, а його – від мене. Ми дорожили навіть тихими моментами разом, і я передчувала безтурботне, врівноважене життя з ним. Однак після весілля життя склалося несподівано. Жити зі свекрухою виявилося непросто, і я жадала нашого власного простору. “Давай з’їдемо”, – умовляла я Руслана, – “твоя мама – не подарунок, і в нас має бути свій кут, зрештою”. Коли Руслан поїхав на роботу на три місяці, мені здалося, що минули роки. Його повернення наповнювало мене радістю, але не через гроші, а через його присутність.
І все ж, коли ми планували наш майбутній дім, його слова пронизали мене: “Я все ще маю виконувати свої зобов’язання як сина”. Сльози навернулися на очі, я боялася нової розлуки. Згодом звички Руслана стали мене сильно дратувати. Справа була не в тому, що я шукала когось нового, просто мене дратувала його повсякденна поведінка. Друзі вважали, що це природно, але я не хотіла так другорядно почуватися. Ще через якийсь час, коли ми стояли перед нашим недобудованим будинком, Руслан запропонував виїхати на кілька років за кордон, щоб заробити більше. “Ні!”, – заперечила я, боячись, що це покладе край нашому зв’язку, –
“якщо тобі дійсно потрібен цей ремонт, то заробляй вдома, але нікуди не їдь!” Він обійняв мене, і я відчула полегшення. “Я теж відчуваю, що між нами все не так, як було раніше. Я думав, що тобі потрібні мої гроші більше, ніж я.” З того часу ми залишалися близькими, разом долаючи життєві труднощі, у тому числі й наш повільний ремонт будинку. Ми вирішили оновлювати наш будинок по одній кімнаті за раз, зберігаючи єдність сім’ї, а не віддалені заробітки. Через п’ять років наше терпіння окупилося, довівши, що повільний темп коштує більше, ніж швидкий та дорогий ремонт без мого чоловіка поряд.