Моя історія могла б знайти відгук у багатьох працюючих матерів. Адже ми часто розпочинаємо свою кар’єру насамперед для того, щоб забезпечити майбутнє наших дітей. Навпаки, живучи на селі, мій чоловік Петро не відчував себе зобов’язаним забезпечувати майбутнє для наших дітей. Він вважав, що наші батьки нічого нам не дали, тому й ми маємо зробити для дітей те саме. Однак я прагнула кращого життя для них, особливо в тому, що стосується освіти. Скориставшись нагодою,
я ризикнула заробити, незважаючи на рішучий опір Петра, який зрештою привів його до іншої жінки. На щастя, моя мати повністю підтримувала мене, піклуючись про мого 16-річного сина та 15-річну дочку. Мої зусилля принесли плоди: я профінансувала їхню університетську освіту і навіть купила їм по квартирі. На свій величезний жаль, я ніколи не накопичувала для себе. Після 18 років роботи в Італії я повернувся на батьківщину через проблеми зі здоров’ям. Маючи всього 2 тисячі євро, заощаджених за останні місяці перебування за кордоном, я розпочала дороге медичне лікування. На жаль, цих грошей було замало.
На мій подив, мої діти, замість того, щоб допомагати, відчули себе покинутими через те, що я їм більше не допомагала. Моя дочка відвідала мене лише двічі за час мого місячного перебування в лікарні, тоді як мій син, обтяжений новим кредитом після продажу наданої мною квартири, так і не з’явився жодного разу. Він сподівався, що я продовжуватиму надсилати гроші, щоб покрити його борги. А моя дочка, яка ніколи не працювала, чекала від мене постійної фінансової підтримки. Боляче було усвідомлювати, що вони цінували мене тільки за ті гроші, які я їм давала, а після припинення цього вони про мене забули.