У свої 68 років Марія сиділа у дворі, спостерігаючи за падінням осіннього листя і розмірковуючи про швидкоплинність життя. Здавалося, що тільки вчора вона гуляла цим двором з коханим Миколою. Нещодавно він помер уві сні, залишивши її одну після майже 50 років шлюбу. Їхнє щастя було повним, коли народився син Юрій, а через чотири роки – донька Улянка. Марія та Микола уявляли собі старість в оточенні своїх дітей. Однак життя розпорядилося інакше. Двадцять років тому Юрій переїхав до Америки,
збудував своє життя і створив власну родину. Улянка вийшла заміж і залишилася поряд, принісши нову радість у вигляді онуки. Але й вона згодом поїхала до Канади, щоб дати дочці освіту, і Марія відчула, що вони можуть і не повернутись. Жоден із дітей не повернувся на похорон Миколи . Юрій надіслав гроші на організацію, а Ульянка надавала емоційну підтримку телефоном. Марія розраховувала лише на допомогу сусідів під час жалобних заходів. Вона не уявляє,
як проведе свої останні роки, далеко від своїх дітей, але не тримає на них зла. Зараз її увага зосереджена на надії возз’єднатися з Миколою у потойбіччі… Марія міркує про колесо життя, про те, як швидко ранок змінюється ніччю, про те, що кожна людина повинна йти своїм шляхом, навіть якщо він веде її далеко від дому. Так правильно, так добре буде всім…