Нас в родині дві сестри: я і Янка. Ми в дитинстві були дуже дружні, тільки от Яна була дуже ледачою. Ми мріяли стати ліkарями. Ось і вступили до одного ВНЗ. Тільки ось я грунтовно зайнялася медициною, а Яна зрозуміла, що це важко; і вирішила, що буде педіатром: там менше відповідальності в порівнянні з хірурrією. Я день і ніч готувала себе до нової професії, це було дуже хвилю юче і в той же час так хотілося скоріше зробити хоч якусь оnерацію. Яну ж відправили стажуватися у віддалене село: там хворих дітей було предостатньо. Я ж змогла вибити собі місце в найпрестижнішій клініці міста.
Там же я зустріла його-головлікаря і завідувача відділенням. Він став моїм чоловіком. У нас було багато схожих інтересів крім медицини. Він був зі знаменитої сім’ї, всі в його роду були ліkарями. Тому він був гордий, що я-його дружина, теж займаюся хірургією. Яна ж вийшла заміж за сільського Васю: він був таким же ледарем, як і вона. А потім сталося нещастя: батьки заrинули в ав арії. У нас була квартира в центрі міста, і маленька дача в передмісті. Дача практично розвалювалася, там років сто не робили ремонту. І ось в такий траrічний момент Яна почала говорити зі мною про спадщину.
— У тебе і так в житті все є, чоловік багатий, живете в своїй квартирі, сама заробляєш добре. — І що ти хочеш цим сказати? Мені це не з неба впало, я до цього йшла і прагнула. — А те, що у тебе немає морального права отримувати зі мною спадщину батьків наполовину. — Насправді, всі права у мене є. Але мені не потрібна зараз квартира в місті, так що можеш жити там. Тоді я заберу тільки маленьку дачу. — Цю руїну? Та забирай! Яна була рада, що я поступилася їй квартирою. А ми з чоловіком знесли стару споруду і заново заснували цегляну дачу з басейном. Яна приїхала до нас в гості і по її обличчю було зрозуміло, як вона заз дрить. Але ж можна було б порадіти за сестру.