Будинок я вирішила не продавати до осені — хотіла спочатку зібрати врожай з городу, адже все почалося саме з цього. Коли нарешті завершила всі роботи та зібрала овочі, приступила до свого задуму, чим чимало здивувала дітей.
— Мамо, я нічого не розумію. На нашому дворі господарюють якісь сторонні люди! — схвильовано сказав мені син по телефону. — Хто вони? Що вони роблять? І взагалі де ти сама?
Я не втрималася і розсміялася: син згадав про мене майже через півроку!
— Я вийшла заміж і тепер живу у місті, — відповіла я спокійно.
У трубці на мить зависла тиша. Потім син почав приходити до тями і раптом розсміявся:
— Мам, ти ж жартуєш, правда?
— Жодних жартів. Хочеш, дам трубку моєму чоловікові, він підтвердить.
— Ну ти даєш! Ти хоч паспорт свій бачила? Хто у 63 роки заміж виходить? А Марина знає про твої викрутаси?
У мене двоє дорослих дітей: син Іван та дочка Марина. Обидва вже давно живуть своїми сім’ями, самостійні та й постійно зайняті.
Кілька років тому мені дістався у спадок будинок у селі. Я зробила там ремонт та з радістю переїхала, адже давно мріяла жити на свіжому повітрі. При будинку була невелика земля, і я одразу взялася за господарство. Покликала дітей:
— Будемо разом садити город, у нас все своє буде, домашнє.
Я сподівалася, що діти підтримають мою ідею, але вони поставилися до неї без ентузіазму.
— Мамо, на дворі XXI століття. Все можна купити у магазині. Ти ж не всерйоз думаєш, що ми махатимемо лопатами заради мішка картоплі? — сказав син.
Дочка теж підтримала його думку, працювати фізично взагалі ніхто з них не захотів.
Я все одно засадила город, найнявши сусідів за гроші. Діти, як і обіцяли, ні навесні, ні восени мені не допомогли. Було прикро. Що їм варто приїхати на один день і все разом зробити?
Однак врожай забирати вони приїхали. Я віддала їм на зиму все: моркву, картоплю, закрутки. Сподівалася, що оцінять, зрозуміють, як це приємно мати своє, і наступного року вже самі захочуть мені допомогти. Але дива не сталося. Весною знову все робила сама, а діти з’явилися лише восени за дарами.
Я не здавалася, продовжувала господарювати. І, напевно, продовжувала б так, якби у моєму житті не відбулися зміни.
Весною на полі працював тракторист Іван. Ми познайомилися у справі, але невдовзі почали спілкуватися ближче.
— Ми вже не молоді. Давай жити разом, навіщо зволікати? — Запропонував він.
Я подумала та погодилася. Ми вирішили продати будинок у селі, купити квартиру у місті та там жити спокійно.
Дітям я нічого не сказала. Вони ж місяцями не цікавилися, як у мене справи, а отже, ця новина їх не мала особливо хвилювати. Але я помилилась.
Коли син приїхав по врожай, він помітив, що щось змінилося. Пізніше зателефонував мені:
— Мамо, ти серйозно? Продала будинок і навіть нічого не сказала?
Щойно ми закінчили розмову, як зателефонувала Марина:
— Ти не мала права продавати цей будинок! Він належить нам усім! — З докором сказала дочка.
Але я вважаю, що вчинила правильно. Успадкований будинок був оформлений на мене, і я мала повне право розпоряджатися ним, як я вважаю за потрібне.
Тепер діти вважають мене мало не зрадницею. Говорять, що я погана мати.
А хіба я вчинила неправильно? Я стільки разів просила допомогти мені, а вони ігнорували мої прохання.
Що ви думаєте? Я правда була неправа, чи все зробила правильно?