Багато років я прожила у шлюбі. Ми з Миколою одружилися зовсім молодими, я тоді й гадки не мала, що таке сімейне життя. Коли народилася дочка, було вже пізно щось міняти. Моє життя перетворилося на нескінченну рутину: будинок, господарство, робота, діти. Повернувшись додому, я навіть хвилини не могла відпочити, коли чоловік лежав на дивані з пляшкою пива. Десять років я терпіла. Потім, зібравшись з силами, поїхала до Італії на заробітки. Хотіла накопичити грошей, щоб нарешті купити квартиру та піти від чоловіка. Діти на той час вже підросли та вступили до навчальних закладів. Їм я допомагала, але Миколі не висилала жодної копійки. Згодом ми офіційно розлучилися. Працювати за кордоном було нелегко, але я не скаржилася. Просто працювала. Іноді виходила на прогулянки з подругами, які дивувалися моєму бажанню повернутися додому.
– Що ти там робитимеш? Діти вже самостійні, чоловіка нема. Залишайся тут, живи для себе, трохи працюй, трохи відпочивай. Але таке життя мене не приваблювало. Спершу я допомогла дітям. Син одружився і вирішив поїхати з сім’єю до США. Я надала йому 20 тисяч євро на переїзд. Дочці за таку саму суму купила квартиру. Потім придбала житло і собі неподалік. Коли я була ще в Італії, мені написав колишній однокласник Дмитро. У шкільні роки всі дівчатка від нього були шалені, я теж. Але тоді він почав зустрічатися з іншою. Наразі спілкуватися з ним було несподівано приємно. Дмитро виглядав чудово для свого віку: високий, статний, з гарною усмішкою, хоч і посивілий. Спочатку наше спілкування було дружнім, але одного разу він зізнався, що в школі був у мене закоханий, але боявся підійти, думаючи, що я цікавлюся лише старшокласниками. Так почалися наші відносини на відстані.
Якось він написав: – Приїжджай уже додому, житимемо разом! Я не хочу знову шкодувати, що нічого не зробив. Його слова повернули мені віру в те, що мене можна любити, що в житті не все втрачено. Я порадилася з дітьми, і вони мене підтримали, хоча переживали, чи справді Дмитро людина порядна. – Мамо, поживіть разом, але не поспішай розписуватись. Хто знає, як воно буде. Я повернулася, і все було чудово. Ми з Дмитром зустрічалися як підлітки: ходили в кафе, в кіно. Незабаром він переїхав до мене. Але через кілька місяців я почула слова, які зовсім не очікувала: – Моя колишня готувала набагато краще. Тобі б у неї повчитися! – Але ніхто ніколи не скаржився. – Нічого страшного, навчишся. З кожним місяцем зауважень ставало дедалі більше.
Я заспокоювала себе, що це тимчасово, що нам потрібно звикнути один до одного. А нещодавно Дмитро приголомшив мене: – На Різдво приїде син з дружиною та дітьми. Ти маєш приготувати нормальну вечерю: 12 страв, домашні вареники, голубці, холодець! – Куди вони приїдуть? – Побудуть у нас тиждень. Постарайся. Хочеш, я попрошу колишню надіслати тобі рецепти? Я була в шоці. Він запросив свою сім’ю до мене, навіть не спитавши дозволу. Я розумію, що це його діти, але все ж таки. Розповівши про це подрузі, я почула: – Ти про таку старість мріяла? Терпіти якогось діда та ще його дітям прислужувати? Гони його, поки він тобі всю печінку не з’їв! Тепер я не знаю, чи варто розійтися. Хоча страшно залишитись самотньою в старості. Що ви зробили б на моєму місці?