Мені важко згадувати ті часи, коли наша родина була щасливою, а батьки жили разом. Ми хоч і були небагатими, але якось справлялися. Тато працював електриком, завжди був добрим та дбайливим. Мама працювала вихователькою у дитячому садку. Але одного разу, коли мені виповнилося 8 років, мама раптом сказала: – Набридло так жити! Сестра кличе до Італії, каже, що там за кілька років можна і будинок збудувати, і встати на ноги. І вона поїхала, не спитавши, чи згодні ми з цим. З того часу тато постійно ходив сумним. Мені теж було важко, я щодня чекала, що мама ось-ось повернеться – через місяць, через два, хоч би через рік. Але цього не сталося. У перший рік вона надсилала нам гроші. Тато почав робити ремонт у будинку, дуже економив і намагався не витрачати зайвого.
Щоразу, коли мама дзвонила, він казав: – Годі вже надсилати гроші, ми якось упораємося. Але вона все одно не поверталася. І одного разу зізналася: – Не чекайте на мене, у мене тут зовсім інше життя. Тато тоді сказав: – Залиш свої гроші собі. Нам вони більше не потрібні. З того часу я маму не чула. Тато від мене нічого не приховував, розповів, що ми з ним нікому не потрібні. Як я тоді плакала! Згодом я заспокоїлася, але почала її ненавидіти. Минуло три роки. Одного разу хтось постукав у наші двері. Я відкрила – і очам не повірила. То була мама. Поруч з нею стояв маленький хлопчик. – Це хто? – Запитала я. – Це Марчелло, твій брат! – У мене немає братів. І матері теж! – відповіла я. Тоді вийшов тато, попросив мене відійти. Я чула, як мама плакала, благала її пустити, клялася, що все усвідомила і більше нікуди не поїде. Але тато її не пробачив.
Вона приходила ще кілька разів, завжди зі сльозами, але безрезультатно. Якось до нас прийшла бабуся, мама мого тата. – Вибач її вже. Дівчинці потрібна мати. Хто у житті не помиляється? Але тато відповів: – Нам така мати не потрібна. Вона сама зробила свій вибір. Я теж не змогла її пробачити. Минули роки. Нині у мене своя сім’я, є діти. Ми з ними щотижня їздимо до мого батька. А з мамою я не спілкуюсь. Знаю, що мого брата забрав його італійський батько, а мама тепер живе з тіткою десь на околиці. Нещодавно я зустріла двоюрідну сестру. Вона сказала мені: – Ти б знала, як вона себе мучить, щодня плаче. Вона вже дуже хвора через це. Навіть думала на себе руки накласти. Адже вона любить тебе, хоч і помилилася. Хіба тобі її не шкода? Я відповіла: – Ні, не шкода. Не знаю як пояснити. Я впевнена, що кожен відповідає за свої вчинки. Мама свідомо залишила нас. Що вона думала знайти там, зрадивши нас? Ви змогли б таке пробачити?