Як старша дочка в багатодітній сім’ї я завжди підтримувала свою сестру і двох братів, навіть коли вони подорослішали. Зараз мені 41 рік, я живу сама, працюю перекладачем в іноземній компанії та маю власну квартиру. Мої батьки знайшли можливість оплатити мою освіту, незважаючи на наявність ще трьох дітей у сім’ї, тому я відчувала обов’язок допомагати їм. Я фінансувала навчання молодших братів і допомогла сестрі виплатити кредит за квартиру, часто брала додаткові перекази та працювала вдома.
Коли мені було за тридцять, я зустріла Влада, і ми почали жити разом. Але його почало дратувати, що я допомагаю своїй сім’ї. Незабаром після того, як розлучений брат тимчасово переїхав до мене, я допомогла йому купувати квартиру. Влад дізнався, що я сплатила житло братові, ми посварилися, і він пішов, а через півроку одружився з іншою. З того часу я залишилася сама і продовжила допомагати своїм рідним.
Я навіть взяла на себе турботу про племінників, відвозячи їх відпочивати на море, і практично забула про свої потреби. Все це спадає мені на думку, лежачи в лікарні після операції, де я вже тиждень і до мене так ніхто й не прийшов. Розчарована, я зателефонувала сестрі Галині і висловила своє невдоволення тим, що ніхто не знайшов часу мене відвідати. Вона відповіла, що має занадто багато своїх проблем. Тоді я усвідомила, що жила неправильно, відмовляючи собі в усьому заради допомоги іншим, і тепер я запитую, на кого можу розраховувати, якщо втрачу роботу.