Ми з Раїсою були найкращими подругами з першого класу, йшли по життю рука об руку. Наш зв’язок був настільки тісний, що батьки називали нас сестрами. У нас ніколи не було непорозуміння чи сварок через хлопців, ми зберігали секрети одна одної, втішали та заспокоювали у важкі хвилини. Наші діти, Ростик та Оля, росли разом, і їхнє рішення одружитися було радісною подією для нас обох. Наші сім’ї були нерозлучними, чоловіки стали добрими друзями і часто їздили разом на рибалку.
Ближче до 50-річчя Раїси Іванівни ми із чоловіком, бажаючи подарувати їй щось особливе, купили піч на 20.000 одиниць. До свята ми готувалися ґрунтовно: я купила нову сукню і причепурилася, а чоловік – нову сорочку і туфлі. Ми чекали грандіозної урочистості у нашому сільському кафе, де Раїса зазвичай відзначала сімейні свята. Але, на наш подив, нас не запросили. Ми бачили, як Раїса із сім’єю вирушила до кафе, чули про свято від інших відвідувачів, але запрошення не отримали.
Ображені та розгублені, ми все ж таки вирішили вручити свій подарунок наступного дня. Раїса, нітрохи не бентежачись, з вдячністю прийняла його. Перед відходом я поцікавилася, як пройшло святкування, на що вона натякнула, що коли ми з чоловіком вирішили відзначати свої дні народження в подорожах, а не влаштовувати вечірки, то і запрошення не варто чекати. Ображена, я міркувала про разючу різницю між сприйняттям свят Раїсою та нами. Чому, незважаючи на нашу щедрість та близькість, нас так недооцінювали?