Интересное тут

Коли я була молодша, всі довкола любили повторювати: “Кохання живе три роки”. Це звучало як вирок для будь-яких відносин. Але моя історія з чоловіком Іваном – яскраве спростування цього міфу.

“Ти віриш в це?” – спитав мене Іван на нашому першому побаченні. Ми сиділи в затишному кафе, і він дивився на мене з цікавістю в очах.

“Не знаю… Здається, це занадто песимістично”, – відповіла я, посміхаючись.

З того часу минуло понад 20 років. Наш секрет простий : ми завжди говорили один одному правду і поважали погляди один одного, навіть якщо вони відрізнялися.

Якось, після 10 років шлюбу, ми з Іваном вирішили згадати, як усе починалося. Ми сиділи на кухні, пили чай і гортали старі фотоальбоми.

“Пам’ятаєш, як ми вперше пішли у похід?” – З усмішкою згадав Іван.

“Звичайно! Ти забув намет, і нам довелося спати просто неба,” – засміялася я.

“Але це було чарівно, чи не так?” – Сказав він, беручи мене за руку.Ми завжди знаходили час для таких вечорів – згадувати, мріяти, планувати. Наші відносини зміцнювалися з роками, тому що ми вчилися цінувати моменти, проведені разом, і підтримувати один одного у важких ситуаціях.

“Ти думаєш, кохання справді може жити вічно?” – спитала я його одного разу, лежачи в його обіймах під зоряним небом нашого саду.

“Звичайно, якщо обидва хочуть цього,” – відповів Іван, цілуючи мене в лоба.Ми з Іваном довели, що кохання живе стільки, скільки двоє хочуть, щоб воно жило. Наш секрет – в умінні слухати, поважати та цінувати один одного щодня. Це було не завжди легко, але кожен момент того вартий.

Я часто не можу зрозуміти, що діється в голові у моєї свекрухи. Незважаючи на те, що вона знала про мою алергію на котячу шерсть і вимоги нашого орендодавця, яка забороняла утримувати свійських тварин, вона подарувала моєму синові кішку!

Наше рішення жити окремо від наших матерів було мудрим з огляду на напружені стосунки. Раїса Петрівна, моя свекруха, завжди була джерелом непередбачуваних сюрпризів. Вона пояснила, що подарувала кішку, бо мій син захотів дати їй притулок, побачивши на вулиці.

Цей інцидент змусив мене пошкодувати, що я дозволила їй відвести нашого сина на прогулянку. Вона не бачила нічого поганого в тому, що мій маленький син гладив і цілував вуличного кота, що потенційно міг підчепити бліх і глистів. Мені було цікаво: чи зайде вона так далеко, що подарує йому машину, якщо він цього захоче?

Мій син, звичайно, був у захваті від кішки, але я – ні. Навіть приймаючи ліки від алергії, я постійно чхала і мала справу зі очима, які сильно сльозилися. Початкова прихильність мого чоловіка до кішки згасла після того, як він наступив на сюрприз, залишений нею. Недовге перебування тварини викликало хаос у нашій квартирі, що призвело до поспішних пошуків для неї нового будинку. На щастя, один колега, який любить котів, забрав її до себе.

Наслідки включали усунення слідів перебування кота у нашій квартирі, щоб уникнути проблем з домовласником.

Коли моя свекруха дізналася про все, то була вкрай обурена: мовляв, ми начхали на її “подарунок”. Я вказала на необхідність узгоджувати такі подарунки, порівнявши це з її відмовою подарувати їй удава.

Вся ця розмова призвела до сварки, під час якої вона звинуватила нас у заподіянні психологічної шкоди нашому синові. Її саркастична заява про те, що вона більше нічого нам не подарує – була полегшенням. Принаймні тепер ми могли спокійно жити без її непередбачуваних “подарунків”.

Нічні сльози нашого сина через кішку стали їй уроком: не все, з чим він стикається на вулиці, можна принести додому.

Довгий час моя дружина мріяла про кошеня. Її очі завжди спалахували від радості, коли вона бачила цих милих створінь. Але в мене була сильна алергія на кішок, тому ми навіть не розглядали можливість завести кішку. Проте коли наближався її 30-й день народження, я вирішив зробити їй особливий сюрприз.

Я ретельно шукав гіпоалергенне кошеня і, нарешті, знайшов його — маленьке, пухнасте кошеня на прізвисько Стьопа. Я знав, що він викликатиме у мене алергійну реакцію, але був готовий на це заради щастя моєї дружини.Коли я приніс Стьопу додому, обличчя моєї дружини осяяло щастя. Вона обняла кошеня і почала плакати від радості.

”Це найкращий подарунок у моєму житті!” – Вигукнула вона, притискаючи до себе Стьопу.

Я стояв поруч, посміхаючись і відчуваючи, як очі починають свербіти і сльозитися.”Я так радий, що тобі сподобалося, люба,” – сказав я, відступаючи на крок, щоб дати їй більше простору з кошеням.Моя дружина помітила, що зі мною щось не так, і стривожено запитала:

”Ти в порядку? Твої очі…”
”Так, все гаразд,” – відповів я, посміхаючись крізь сльози. ”Це просто алергія. Я вже прийняв таблетки, так що все буде добре.Вона підійшла до мене і обняла мене, дивлячись у мої очі з вдячністю та любов’ю.”Ти зробив для мене так багато… Я постараюся знайти спосіб, щоб ти теж відчував себе комфортно з нашим новим членом сім’ї.”Той день заклав початок нашого спільного життя з кошеням. Незважаючи на мою алергію, ми навчилися жити разом зі Стьопою, і кожен день він приносив у наше життя море радості та сміху.

Росла я у великій та галасливій родині. Нас було шестеро дітей, і мені завжди здавалося, що мої батьки надто зайняті, щоб приділяти мені достатньо уваги . Я часто скаржилася друзям:
“У нашому будинку завжди так багато людей і стільки справ, що іноді здавалося, ніби ти просто один із багатьох.”
З часом я почала помічати дрібниці, які раніше упускала з уваги. Моя старша сестра, наприклад, щоранку готувала мені сніданок, перш ніж піти на роботу. Якось я запитала у неї:

“Чому ти це робиш?”

Вона посміхнулася і відповіла:
“Тому що ти моя молодша сестра, і я хочу, щоб у тебе був добрий початок дня.”Саме тоді я вперше задумалася про те, що мої батьки та брати з сестрами робили все можливе, щоб підтримувати одне одного. Так, ми не завжди могли дозволити собі розкіш індивідуальної уваги, але кожен з нас зробив свій внесок у сімейний добробут.

Якось, коли я сиділа з мамою, то спитала її:
“Мамо, ти не втомлюєшся піклуватися про всіх нас?”
Вона подивилася на мене і сказала:
“Звичайно, втомлююся. Але турбота про свою сім’ю – це те, що робить мене щасливою. Кожен з вас – мій маленький світ.”

Ці слова глибоко запали мені в душу. Я зрозуміла, що була надто зайнята своїми переживаннями, щоб оцінити ту любов і турботу, які оточували мене щодня. Тепер я намагаюся не просто приймати це кохання, але й віддавати його натомість, допомагаючи батькам і спілкуючись із братами та сестрами на щоденній основі. Моя сім’я завжди була моєю фортецею, і я вдячна за кожен момент, проведений з ними.

У момент, коли я усвідомила, що наші з чоловіком стосунки втратили колишню іскру, загрузнувши в рутині та сірості буднів, я вирішила, що час діяти. Мені було важливо повернути в наше сімейне життя радість та свіжість, які ми так цінували на зорі наших стосунків.Одного вечора, коли чоловік, Дмитро, повернувся з роботи, я підійшла до нього з пропозицією:”Дімо, давай влаштуємо собі невелику пригоду у ці вихідні. Без дітей, тільки ми двоє,” – сказала я з надією в голосі.

Він усміхнувся, але виглядав здивованим:”Ти маєш на увазі – як у старі добрі часи?””Саме так,” – підтвердила я.Ми вирішили вирушити у невелику подорож за місто – у місце, де колись часто бували на початку наших стосунків. Підготовка до поїздки наповнила наш будинок хвилюванням та очікуванням.Дорогою Дмитро взяв мою руку і сказав:”Я не пам’ятаю, коли востаннє ми були такі близькі. Дякую, що нагадала мені про це.”

Після прибуття на місце нас чекав затишний готель, оточений лісом. Ми провели вечір, гуляючи під зірками, і нагадали один одному, чому закохалися багато років тому.”Я забув, як ти гарно смієшся”, – зізнався Дмитро, коли ми сиділи біля вогнища.

“А я забула, як ти вмієш робити мене щасливою”, – відповіла я.Ця подорож надихнула нас обох. Ми зрозуміли, що важливо знаходити час один для одного, незалежно від повсякденної метушні та обов’язків.

З того часу ми стали частіше влаштовувати подібні маленькі пригоди та уважніше ставитися до наших почуттів. Це допомогло нам повернути в наші стосунки ту іскру, яка в якийсь момент видавалася втраченою.

Ось уже сім років ми з Андрієм прожили разом – і настав час нашої першої великої подорожі. Ми сиділи за столом, розкидавши карти та путівники, плануючи маршрут по чотирьох країнах.

“Давай почнемо з Італії, я завжди мріяла побачити Рим”, – запропонувала я, посміхаючись.

“Ні, краще спочатку до Німеччини. Мені потрібно зустрітися з бізнес-партнерами у Берліні”, – наполягав Андрій.

Цей момент став початком наших суперечностей. Кожен день перетворювався на битву між моїми мріями та його практичністю. Я хотіла пригод, а він – ділових зустрічей.

“Ти завжди ставиш свої потреби на перше місце!” – Вигукнула я під час чергової сварки.

“А ти ніколи не думаєш про майбутнє!” – відповів він роздратовано.

Напруга наростала. Ми навіть не помітили, як наше взаємне захоплення і любов перетворилися на постійні суперечки та докори. Подорож, яка мала стати кульмінацією наших семи років разом, перетворилася на символ наших розбіжностей.Якось увечері, сидячи на кухні серед карт та путівників, Андрій сказав:

“Може, нам варто замислитись, чи справді ми хочемо бути разом?”Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Я зрозуміла, що наша подорож не відбудеться. Ми обидва вже втомилися від нескінченних сварок.

“Може, ти маєш рацію,” – тихо відповіла я.Через кілька тижнів ми подали на розлучення. Наша подорож, що не відбулася, стала символом наших неспівпадаючих бажань і цінностей. Цей досвід показав, що іноді дві людини можуть любити одна одну, але бути абсолютно несумісними у повсякденному житті.

В одному великому супермаркеті, серед суєти новорічних покупок. я натрапила на колишнього однокласника, Олексія. Він стояв біля полиці із шоколадом, зважуючи в руках дві плитки.”Олексію, це ти?” – Здивовано запитала я.Він обернувся, його очі заблищали. коли він упізнав мене.”Ольга! Неймовірно, скільки років минуло!”

Ми обмінялися новинами, стоячи між полицями із продуктами. Я дізналася, що він повернувся до міста після навчання за кордоном і тепер працював інженером.
“Підемо вип’ємо каву? Як у старі часи?” – Запропонував він.

Я погодилась. У кав’ярні ми вибрали затишний стіл біля вікна. Олексій замовив для нас два капучіно.

“Пам’ятаєш, як ми в школі сперечалися, хто краще вирішує математичні завдання?” – З усмішкою згадав він.

“Звичайно, ти завжди вигравав”, – сказала я, відчуваючи ностальгію.

“Але зате ти завжди була кращою в літературі,” – відповів він.

Розмова протікала легко. Ми згадували шкільні роки, обговорювали книги та фільми. Олексій розповідав про свої подорожі, а я – про роботу вчителем.

“Знаєш, я завжди захоплювався тобою в школі”, – раптом зізнався він.

Я відчула, як моє обличчя почервоніло.”І я завжди вважала тебе дуже розумним”, – відповіла я.Після кави він запропонував прогулятись. Ми йшли засніженими вулицями, обговорюючи плани на Новий рік.”Може, зустрінемо разом?” – несподівано запропонував він.Я посміхнулася, погодившись. Цей день став початком чогось нового і непередбачуваного у наших відносинах.

Лєра стояла перед важким вибором. Її мамі, Ользі Іванівні, нещодавно виповнилося 70 років, і з кожним днем ставало все ясніше, що вона більше не могла справлятися з усіма труднощами самотнього життя на старості. Лєра розуміла, що на її плечі лягає відповідальність за майбутнє матері.”Мамо, може, тобі краще переїхати до мене? Ти не будеш одна, і мені буде спокійніше за тебе,” – запропонувала Лєра одного разу під час візиту до матері.Ольга Іванівна зітхнула, відкладаючи в’язання.
“Я не хочу бути тобі тягарем, доню. Ти і так піклуєшся про свою родину.”

Лєра розуміла страхи матері. Вона справді була з головою зайнята роботою та вихованням двох дітей, але також знала, що не може залишити матір одну.

“Мам, ти ніколи не була і не будеш тягарем. Ми – сім’я, і ми повинні дбати один про одного”, – твердо відповіла Лєра.Після довгих роздумів та обговорень Ольга Іванівна погодилася переїхати до Лєри. Переїзд був непростим. Потрібно було пристосувати будинок до нових потреб літньої жінки, а також навчитися поєднувати турботу про матір з іншими обов’язками.

Однак згодом сім’я звикла до нового життя. Діти Лєри навчилися бути більш уважними та дбайливими до бабусі, а Ольга Іванівна знайшла радість у спілкуванні з онуками та допомоги по дому.
“Ти знаєш, я не очікувала, що мені тут буде так добре,” – зізналася Ольга Іванівна одного разу, сидячи в саду поряд із онуками.

Лєра посміхнулася, обіймаючи матір. Це було непросте рішення, але воно виявилося правильним. Лєра зрозуміла, що сімейна підтримка і любов – це те, що робить життя в старості не самотнім і сповненим сенсу.

Наталка слухала, як її чоловік Петро смішить гостей своїми жартами, що лунали на весь будинок. Приєднатися до веселощів вона не мала часу, оскільки займалася салатами на кухні. Але найбільше її дратувало, що всі жарти чоловіка стосувалися саме її. Сьогодні він відзначав своє підвищення та запросив усіх друзів у гості.

Наташа не скаржилася на життя: Петро добре заробляв, вони жили в заміському будинку, кожен мав свою машину, що полегшувало поїздки на роботу. Так, на дорогу йшло трохи більше часу, але вони могли дозволити собі жити у комфорті та без сусідів. Останнім часом чоловік став поводитися з нею надто грубо. І ось тепер він сидить і жартує про неї перед своїми колегами, наче її тут немає.

— Якби я не знайшов Наташу, вона б досі десь мерзнула. А її робота просто хобі, вона вчителька. Хоч у мене завжди були фантазії про вчительку, ось я й одружився, — у їдальні пролунав гучний чоловічий сміх.
Наталя важко зітхнула і пішла збирати порожні тарілки.
– Чим ти мене сьогодні порадуєш, моя вчителька, — сказав Петро, поплескавши її по м’якому місцю.

Від цього нахабства Наташа здригнулася. Одна річ, коли він так поводиться вдома, коли вони одні, але при чужих людях… Він ніби намагався показати, що вона не дружина, а просто служниця.

Наталя вирішила проігнорувати це. Зрештою, гості прийшли і було б некультурно влаштовувати скандал. До того ж, їй давно хотілося познайомитися з його колегами. Вона завантажила порожні тарілки в раковину, дістала з холодильника додаткові закуски та повернулася до їдальні.

– Вона готує добре, але більше ні на що не здатна. Посуд за неї миє посудомийна машина, будинок прибирає робот-пилосос, речі пере машинка. Вона каже, що втомлюється вдома, а що вона робить? Та нічого! Пам’ятаєте, як я прийшов на роботу у різних черевиках? – Знову сміх. — Це вона тоді поставила поряд черевики від різних пар. Я зранку не помітив і пішов так.

– Звичайно, — пробурмотіла Наталка тихо, але сміх уже майже вщух, і всі погляди звернулися до неї.

– Що ти сказала, люба? – В очах Петра не було нічого доброго.

– Я говорю, якщо ти не можеш вранці відрізнити черевики, це не моя вина.
Петро хмикнув:
– Ну, звісно, ти моя дружина. Ти повинна дбати про мій зовнішній вигляд.
Наталя посміхнулася:- Ти ж не дитина, щоби не відрізнити черевики. У мене також є робота.
Петру явно не подобалося, як з ним розмовляла Наталя. Він почав нервово постукувати пальцями по столу.

– Вчителька. Ти там нічого не робиш. Не забувай, на чиїй шиї сидиш.

Це була остання крапля. Наташа з гуркотом поставила тарілку на стіл.

– Ти забув, що ми жили на гроші моїх батьків, поки ти не працював? У мого тата свій бізнес, а я працюю вчителькою, бо мені це подобається. Говори, що хочеш, але не забувай це.

Після цього пролунав сміх, але вже над Петром. Наталка пішла на кухню. Залишок вечора пройшов спокійно. Коли вони лягли спати, Наташа вимкнула світло на своєму боці і відвернулася.

– Наташ, ну що ти? Я просто хотів виглядати гідним чоловіком перед колегами. Усі жартують над дружинами.

– Гідний чоловік не принижує свою дружину, — відповіла Наталка.

Сьогодні їй більше не хотілося розмовляти з чоловіком. Вранці вона зібрала свої речі і поїхала до батьків з важливою думкою: чи не почати життя з чистого аркуша?

Колись я пошила ошатний костюм для доньки на свято у садок, а саме костюм східної принцеси. Штани-шаровари, топ з об’ємними рукавами, головний убір та ще багатошарове намисто зробила. Три дні витратила на пошиття костюма, все розшила паєтками вручну.Спочатку одна донька в ньому виступала, а потім і друга. Потім я його акуратно склала в коробку і залишила як історію.

Зайшла до мене в гості багатодітна матуся, яка мешкає поблизу. Я їй багато разів віддавала пакети з одягом, бо знала, що чоловік у неї не хоче працювати і живуть вони дуже скромно.

У результаті випросила вона надіти наше вбрання в садок. Мені було не шкода, адже костюм уже п’ять років полежав у коробці як якась реліквія.

Після цього справ навалилося багато, а сусідка, мабуть, забула дорогу до мого дому. І вже не пам’ятала, що вона має нам дещо повернути. Поки один раз я не підійшла до сміттєвих контейнерів, щоб викинути сміття.А там наполовину порожньому баку лежав він – костюм, який я шила своїми руками. У мене навіть дар мови пропав!

Його викинули! Звичайно, я не полізла на смітник, але мені стало так прикро! У мене багато разів просили його віддати до дитячого садка. Адже завжди є діти, у батьків яких немає грошей на купівлю вбрання чи немає часу шити. І вони хотіли його собі у вигляді чергового костюму.

Багатодітна сім’я бідна, але це лише на половину виправдовує низькій дохід. Друга половина полягає в тому, що вони небережні і неакуратні. Зрозуміло, що ми більше не підтримуємо спілкування. І хочеться відзначити, що всі бідні, які мешкають з нами поряд, самі винні в цьому, оскільки п’ють чи не хочуть працювати. А всіх, хто п’є, виганяють з роботи за п’янку.

Тепер я знаю, що віддавати речі треба обдумано. І не через жадібність, а тому що нема чого метати бісер перед свинями.