Home Blog

Я довірила синові гроші на заощадження, а їх не виявилося

Все життя я допомагала іншим. З 15 років почала працювати, тому що мамі було важко одній тягнути братів. Потім влаштувалася на завод, де у 18 років носила цебра з цементом і сильно підірвала здоров’я. Пізніше вступила до будівельного технікуму і після його закінчення почала працювати за спеціальністю. Саме там і познайомилась з Анатолієм. Ми швидко одружилися. За рік у нас народився син Віталік. Однак невдовзі я вже пошкодувала про свій вибір – чоловік почав пити, ми постійно сварилися, а потім він почав піднімати на мене руку. У результаті я втекла до мами та залишила їй сина, а сама поїхала на заробітки. Багато років я надсилала гроші матері, допомагала їй і братам, а також відкладала на квартиру. Згодом вдалося купити житло, і син переїхав туди. Віталік вступив до престижного вузу, про що я завжди мріяла, бо сама не здобула гарної освіти. Я готова була віддати будь-які гроші на його навчання. Але на третьому курсі син вирішив покинути університет, сказавши:

— Мамо, ці дипломи вже нікого не цікавлять. Я стану бізнесменом, тільки так можна заробити у нашій країні. Я не заперечувала, адже молодь краще розуміє, що до чого. Я дала йому гроші, щоб він відкрив свою справу. Спочатку все йшло непогано, але потім знадобилося дедалі більше коштів. І я не відмовляла, намагалася підтримати його. Одночасно доводилося допомагати і мамі з братами, у них теж не ладналося. Мене дуже турбувало, що я зовсім мало відкладаю для себе. А потім син вирішив одружитися. Звичайно, я сплатила і весілля, але після цього вирішила поговорити з Віталіком: — Сину, я вже достатньо всім допомогла. Тепер хочу трохи назбирати для себе на старість. — Звичайно, мамо, так і треба! – відповів він.

— Але гроші надсилатиму тобі на зберігання. Боюся тримати їх у себе – раптом украдуть. В Італії такі випадки трапляються. Син погодився, і я продовжувала час від часу надсилати йому значні суми. Звичайно, іноді допомагала й надалі, адже у нього народилися діти. Так минуло шість років, і я вирішила повернутись додому. Дуже втомилася і хотіла нарешті побути з онуками, поки вони ще малі. Я планувала купити невеликий будиночок на околиці, щоби діти могли приїжджати на вихідні. За моїми розрахунками, за ці роки мало накопичитися близько 40 тисяч євро – на будинок і на спокійну старість. Але коли я попросила сина дістати заощадження, він передав мені тонкий конверт, у якому було лише 8300 євро. — А де решта грошей? — Запитала я, не вірячи своїм очам. Син стояв, не знаючи, що сказати. — Ну, Оля кілька разів просила небагато, я казав їй брати 100-200 євро. – почав він. — А зникли тисячі, — перебила я. Ми дочекалися приходу невістки, і як тільки я поставила їй питання про гроші, вона буквально напала на мене.

— А що ви думали? Ви виховали нікчемного сина, який не здатний заробити, а мені треба справлятися. За що дітей годувати, як їх одягати? Це ваша провина, що Віталік такий, от і платіть. Мені хотілося плакати. Я забрала гроші, що залишилися, і поїхала до мами. На прощання сказала: — Я більше нікуди не поїду! Не хочу! І грошей ви більше від мене не отримаєте. Але й у мами я виявилася нікому не потрібна. Вона живе з братом та його дружиною, які теж користувалися моєю добротою. Вони зраділи моєму приїзду, розраховували на мої гроші, але я не дала жодної копійки.

Коли я розповіла їм про ситуацію, вони натякнули, що місця для мене не мають. У розпачі я почала шукати житло у селі. Зрештою, я купила маленький будиночок за 4000 євро. Подумала, що краще мати хоч щось, аніж нічого. Засадила невеликий городик. А потім познайомилася з сусідом Миколою. Він удівець і незабаром запропонував жити разом. Я погодилась. Син іноді дзвонить, питає, чи не планую я знову їхати до Італії, бо дружина загрожує розлученням. Але я не хочу — достатньо того, що стільки років пропрацювала, не живучи нормально. Тепер я хочу спокою на старості. Хіба я не заслужила на це? І не можу пробачити невістці, що вона брала гроші без мого відома. Як би ви вчинили на моєму місці?

– Якщо твоїм батькам потрібні мої заготівлі, я можу продати їм по 30 гривень за літрову банку! – Сказала я чоловікові

Цього року моя відпустка була просто чудовою. Ні, на морі я не відпочивала, проте провела час на дачі. Вперше за багато років посадила весь город, і врожай виявився надзвичайно багатим – огірки, помідори, кабачки. Коли я повернулася, почала активно займатися заготівлями. У результаті вийшло 30 банок огірків, 40 банок помідорів, 20 банок кабачків плюс різні салати та ікра. Батькам я віддала по десять банок кожної заготівлі. А вчора я знову консервувала помідори, коли до мене підійшов чоловік. – Слухай, а коли ти щось моїм батькам віддаси? – Я, якщо чесно, не планувала, – відповіла я. – Чому це? – Послухай, моя мама, незважаючи на свій вік, допомагала мені на городі. Тато возив нас на дачу і навіть за бензин грошей не взяв. А твоя мати, коли я всього один раз попросила її поїхати зі мною, заявила, що не може, бо два дні тому зробила манікюр. Раз вони такі витончені, хай купують закрутки. – Як ти можеш так до них ставитись?

– У мене є ідея, – продовжила я. – Можу продати їм по п’ять банок за 30 гривень за кожну. Це копійки з огляду на те, скільки часу і сил я витратила. Моя ідея чоловіка дуже образила. Я не розумію, чому. На ринку такі заготівлі продають по 50 гривень за банку. А якщо врахувати, наскільки дорогі нині овочі, то це взагалі подарунок. Мене, щиро кажучи, дратує ставлення свекрухи. Вона відкрито демонструє свою зневагу до мене та моїх батьків. Ми з чоловіком – працьовита родина. Незважаючи на те, що я виросла у місті, мої батьки завжди тримали великий город. Мати з дитинства привчала мене до праці й казала, що жінка не повинна сидіти без діла та не має залежати від чоловіка. Я вмію майже все, що пов’язане з будинку і землею, і навіть можу щось полагодити, якщо потрібно. Свекруха ж у нас – справжня білоручка. Її життя склалося вдало – вона вийшла заміж за місцевого чиновника, тому займалася лише своєю зовнішністю.

Уявіть собі, раз на тиждень до них приходить прибиральниця, щоб навести лад у будинку! Одного разу свекруха сказала мені фразу, яку я запам’ятаю на все життя: «Є жінки для роботи, а є для кохання». Це був тонкий натяк, що я, на її думку, просто робоча конячка. Тоді я промовчала, але усередені вирішила, що ніколи не допомагатиму їй чи дарувати щось безоплатно. Як ви вважаєте, чи правильно я роблю? Може, я надто категорична? Чи таки моя позиція виправдана? Дуже чекаю ваших порад та думок.

Не витримала і вигнала чоловіка просто на Водохреща! Хоч свято і велике, і ми ходили до церкви, сповідалися… Але більше я не маю сил терпіти його нахабну поведінку

Мене звуть Марина, і я давно перестала вірити у святкові дива. У нашій родині все лежить на моїх плечах: прибирання, готування, сервірування – весь цей марафон благодійності я тягну сама. А мій чоловік Роман завжди знаходить виправдання, чому це не його турбота. Його улюблені аргументи – «місце жінки на кухні» або «я не вмію готувати». Ось і цього разу, на Водохреща, Роман заявив, що до нас у гості прийдуть його батьки, молодший брат та ще двоє колег. – Може, в кафе краще підемо? – Запропонувала я. – Маринко, ну що за дурниці? Вдома ж затишніше, а ти так здорово приймаєш гостей. Здорово? А хто, як не я, все організовує? Роман же сидить, як король, і збирає компліменти за «чудову атмосферу». Той вечір був справжнім випробуванням. Я ледве встигла купити все необхідне: в магазині довелося сперечатися за останній пакет муки, а вдома ще холодильник розморозився. – Може, хоч пилососом допоможеш?

– Запитала, коли він затишно влаштувався на дивані. – З чого раптом? – відмахнувся він. – Я на роботі втомився. – А я? На твою думку, я тут на пляжі з коктейлями відпочиваю? Роман лише хмикнув і повернувся до перегляду телевізора. Наступного дня, коли прийшли гості, я металася між кухнею та вітальнею, як білка в колесі. Ніхто навіть не запитав, чи мені потрібна допомога. Батько Романа заявив, що салат «надто гострий», його брат бурчав, що «котлети сухуваті». А сам Роман сидів, труїв анекдоти і підливав гостям у келихи. – Рома, допоможи дістати курку з духовки, – попросила я. – Ти ж тут кухарка, а не я, – кинув він. Ці слова стали останньою краплею.

Коли гості нарешті пішли, я мовчки почала збирати посуд. – Марино, прибери все, щоб я міг спокійно подивитися футбол, – пролунав голос Романа з кімнати. Я нічого не відповіла. Просто зайшла до спальні, дістала його валізу і почала складати речі. – Ти що робиш? – Упаковую тебе. Їдь до мами. Там тебе точно ніхто не навантажить «жіночою роботою». – Маринко, ну ти не серйозно! – засміявся він, але я вже несла валізу до дверей. Його батьки, побачивши сина на порозі, одразу подзвонили мені: – Ти що собі дозволяєш? – Що?! А нічого, що я сама мушу прибирати гору посуду після всіх ваших візитів? А мій чоловік при цьому навіть пальцем поворушити не може, щоб допомогти! – І через це треба виганяти чоловіка? – Роман повернеться, коли навчиться бути справжнім чоловіком та помічником, а не королем. Я теж хочу відпочивати на святах, а не бігати туди-сюди! Вперше за довгий час я відчула себе вільною. Може, Водохреща й справді день очищення?

— Олено, давай я допоможу тобі з салатами. Адже ти все одно готуєш не так смачно, як я, — перше, що сказала свекруха, коли переступила поріг, прийшовши святкувати Новий рік

Зима цього року була не надто холодною та сніговою, тому сніг сприймався як радість з дитинства. Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як великі сніжинки поволі опускаються на землю. Останній день грудня був саме таким, яким вона уявляла ідеальний новорічний вечір у дитинстві. Квартира наповнилася запахом мандаринів та свіжої випічки. На святковому столі лежала яскрава скатертина, стояли елегантний сервіз і свічки в сріблястих свічниках — усе це було спадщиною її бабусі. Раптом пролунав дзвінок у двері, і Олена здригнулася. На порозі стояв Олексій з великими пакетами продуктів. — Уявляєш, ледве встиг купити копчений оселедець! Черга була нескінченною, — Олексій струсив сніг з куртки. — Мама вже дзвонила, вони виїхали. Олена відчула, як усередині щось стислося. Звісно, Олексій мав право запросити своїх родичів на свято. Але чомусь їй здавалося, що цей Новий рік буде зовсім не таким, яким вона його уявляла. — Олексію, нагадаєш, о котрій вони збираються піти додому? — намагаючись зберегти спокій, спитала Олена, розкладаючи продукти, які приніс чоловік. — Ти що, Олено! Яке «піти»? Це ж Новий рік! — Олексій махнув рукою. — Весело буде всім, посидимо, побалакаємо з моїми батьками. Олена не стала сперечатися і повернулася до своїх справ, намагаючись не думати про гостей, яких треба було приймати. Мати Олексія, Надія Іванівна, сестра Наталя з чоловіком Віталієм та їхні діти — галаслива компанія, від якої в Олени починала боліти голова ще до їхнього приходу.

Advertisements

Нарешті пролунав ще один дзвінок у двері. На цей раз увійшла вся родина. Щойно переступивши поріг, Надія Іванівна почала віддавати розпорядження: — Олено, давай я допоможу тобі з салатами. Адже ти все одно не так їх готуєш, як треба. Наталя відразу підтримала: — Так, мамо, покажи їй свій секретний рецепт! Минулого разу олів’є було зовсім не таким, як ми звикли. Ну, зовсім не смачним, прісним, м’яко кажучи. Олена мовчки відійшла вбік, спостерігаючи, як свекруха та золовка взяли на себе кухню. Тим часом Олексій та Віталій влаштувалися у вітальні, обговорюючи якісь новини, а діти носилися по квартирі, щось кидаючи. Надвечір квартира наповнилася шумом, сміхом та розмовами. Надія Іванівна зайняла чільне місце за столом, не перестаючи накладати всім добавку: — Їжте, їжте! Адже я знаю, що Олена рідко готує нормально, так що наїдайтеся! Олена мовчала, але всередині все кипіло. До півночі залишалося кілька годин, і вона сподівалася, що після бою курантів гості почнуть збиратися додому. Куранти пробили дванадцяту. Усі обіймалися, вітаючи одне одного, відкривали подарунки, їли та пили. Здавалося, свято досягло своєї кульмінації. Але родичі навіть не думали йти. — А давайте пограємось у що-небудь! — Запропонував Віталій. — О, чудова ідея! — Підхопила Наталя. — Як за старих добрих часів! Олена кинула погляд на годинник — 01:30 ночі. Діти вже спали на дивані, вкриті пледами, а дорослі тільки-но почали веселитися. — Може, вже пізно? — Обережно помітила Олена.

— Пізно?! — здивувалася Надія Іванівна. — Та ти що! Новий рік лише розпочався! Олексію, налий ще чогось! Олена подивилася на чоловіка, але він був поглинений розмовою з Віталієм і не звернув на неї уваги. До третьої години ночі Олена відчула, що більше не може терпіти. Голова гуділа, очі злипалися — цілий день вона готувала і дуже втомилася. — Олексію, можна тебе на хвилинку? — Олена покликала чоловіка на кухню. — Що трапилося? — Олексій виглядав незадоволеним. — Може, нам натякнути рідним, що вже пізно й пора додому? — Олено, ну що ти як дитина? — Олексій скривився. — Всі весело проводять час, чого ти пристаєш? Олена замовкла, відчуваючи, як її терпіння було вже межі. Коли Олена прокинулася о дев’ятій ранку, вона з жахом зрозуміла, що родичі все ще у них. З кухні долинав запах смажених оладок і голос свекрухи. — Доброго ранку, невістка! — бадьоро привітала Надія Іванівна. — Я вирішила приготувати оладки, бо в холодильнику, прямо скажемо, порожньо. У вітальні Наталя та Віталій перебирали старий фотоальбом, а діти знову гасали по квартирі, розкидаючи іграшки. Олена втомлено опустилася на стілець і потерла скроні, намагаючись упорядкувати думки. — До речі,— сказала Надія Іванівна, перевертаючи оладки,— ми тут подумали: може, залишимось у вас ще на день? Все одно свята довгі, можна відпочити і побалакати.

Олена відчула, як усередині все похололо. Ще день? Вона не витримає навіть кількох годин. — Олексію, можна тебе на хвилинку? — покликала вона чоловіка, намагаючись спокійно тримати голос. Олексій неохоче відірвався від розмови з Віталієм та підійшов до дружини. — Що знову? — спитав він із роздратуванням. — Ти чув, що сказала твоя мати? Вони хочуть залишитися ще на добу. — І що? Це ж свята, Олена. Родина повинна бути разом. Олена глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції: — Олексію, у мене через два дні важлива зустріч на роботі. Мені треба підготуватися і для цього я повинна хоча б виспатися. Як я маю це зробити при такому галасі? — Це Новий рік! — відповів Олексій. — Свято для всіх. Потерпи трохи. З цими словами він повернувся до вітальні, залишивши Олену одну на кухні. Надвечір квартира перетворилася на прохідний двір. Свекруха зайняла кухню та постійно щось критикувала. Діти розкидали іграшки по всій кімнаті, а Олексій з Віталієм обговорювали нескінченні теми. Олена більше не могла терпіти. — Олексію, нам треба поговорити, — схопила вона його за руку.

— Знову? — зітхнув він. — Так, знову! Новий рік закінчився, настав час прощатися з гостями. — Не будь такою грубою, Олено. Вони нічого поганого не роблять. — Нічого поганого? — Олена не змогла стриматись. — Твоя мати переробила всю кухню, діти влаштували хаос, а ти навіть не помічаєш, як мені тяжко! Це і мій будинок теж! Олексій спробував щось відповісти, але Олена не стала слухати. Вона рішуче вийшла у вітальню. — Шановні гості, — почала вона з натягнутою усмішкою. — Дякую, що прийшли, але мені треба відпочити. Завтра в мене багато справ, тому настав час закінчувати свято. Надія Іванівна схопилася: — Ми тобі заважаємо? — Так, — твердо відповіла Олена. — Я втомилася і хочу спокою. Свекруха спалахнула, Наталя невдоволено насупилась, але родичі почали збиратися. Коли двері за ними зачинилися, Олена відчула неймовірне полегшення. Вона знала, що рідні чоловіка образилися, і на неї чекають нелегкі розмови в майбутньому. Але зараз вона була певна в одному: вона мала право на спокій у своєму будинку. Олексій довго вмовляв її зателефонувати та вибачитися перед матір’ю, але Олена лише похитала головою. Вона не відчувала своєї провини. Вона була гостинною, але її кордони були порушені, і вона нарешті сказала про це. І нехай попереду на неї чекали труднощі, в цей момент Олена була готова відстоювати своє право на комфорт і спокій.

– У нас кредити, мамо. Олег не може працювати в тебе безкоштовно, потім твоє «дякую» не допоможе нам розрахуватися з боргами, – сказала мені дочка

– У нас кредити, мамо. Олег не може просто так працювати в тебе. Ми потім твоє «дякую» до боргів не докладемо, – сказала мені дочка з явним невдоволенням. Олені зовсім не сподобалося, що я звернулася до її чоловіка, мого зятя, з проханням допомогти мені з ремонтом. Сказала вона це так різко, що в мене не залишилося вибору – довелося шукати майстрів та готуватись платити їм гроші. Мені було дуже прикро. Мій зять професійно займається ремонтами, і я сподівалася, що він допоможе мені. Ми з Олегом уже про все домовилися: він сказав, які матеріали потрібні, а я їх купила. Але варто було мені подзвонити, щоб уточнити, коли почнемо, слухавку взяла дочка. – Мамо, – почала вона з докором, – ти забираєш у Олега дорогоцінний час. За цей час він міг би заробити гроші, а не займатись твоїми справами безкоштовно. Я розгубилася. Не знала, що відповісти. Це було так несподівано, що в мене не знайшлося слів. Я завжди допомагала дочці, ростила її дітей. Потім поїхала працювати до Греції, щоб допомогти їм з житлом – купила для них двокімнатну квартиру.

Ніколи не було такого, щоб я відмовила їм у допомозі. Але тепер моя дочка вирішила, що в мене є гроші, і я маю наймати майстрів, а її чоловік не зобов’язаний допомагати «безкоштовно». Я нещодавно повернулася з Греції. Стала відчувати себе неважливо і вирішила, що напрацювалася. Квартиру дочці я купила, на ремонт будинку накопичила, час і відпочити. Я була впевнена, що після всього, що я для них зробила, дочка не відмовить мені у допомозі. Але вона заявила, що її чоловік працюватиме тільки за оплату. Мені було так боляче, що не передати словами. Але, щоб не наймати чужих, я запропонувала заплатити зятю. За таких умов Олена погодилася. Олег три тижні робив ремонт, я заплатила йому за ринковими цінами. Йому самому було незручно брати в мене гроші, а моя дочка не бачила в цьому нічого дивного. Зять зробив все якісно, акуратно, але я залишилася зовсім без грошей – все пішло на ремонт.

Я знову поїхала до Греції, щоб заробити на старість. Я зрозуміла, що покладатися можу лише на себе. – Правильно, мамо, робиш, – сказала мені дочка. – Чого тобі тут сидіти? Але я її не слухала. Моя образа була надто велика. Справа навіть не в грошах, а у відношенні. Олена була впевнена, що я знову допомагатиму їй, коли поїду, але я вирішила, що тепер буду збирати гроші тільки для себе. Нехай моя дочка дбає про свою сім’ю самостійно. Нещодавно вона зателефонувала і спитала, де ключі від мого будинку. Вони хотіли провести там Святвечір та Різдво – дітям у селі цікавіше. Я відповіла, що на цей раз ключі я залишила при собі і пускати їх у будинок не збираюся. Це стало останньою краплею. Олена кинула слухавку та заблокувала мене. Але хіба я не права? Це вони мають на мене ображатись? Перед святами все це особливо неприємно. Але я не почуваюся винною. Мені треба думати про себе, а дочка нехай сама вирішує свої проблеми. Як ви вважаєте, я вчинила правильно?

Посварилася з нареченим за кілька тижнів до весілля. Йому не сподобалося, що мої батьки оформили квартиру на себе, а не на нас

Мої батьки нам з нареченим запропонували придбати квартиру. Вони хотіли, щоб батьки майбутнього чоловіка теж внесли свою частку в покупку. Пропозиція здавалася розумною – його батьки багатими не були, але нещодавно продали нерухомість, отриману у спадок. Гроші мали, щоб допомогти. Однак майбутній свекор відразу заявив: «У нас троє дітей, і ми не можемо допомогти кожному». Мої батьки недовго думаючи, купили квартиру і оформили її на себе, плануючи пізніше оформити на мене дарчу. І тут розпочалися проблеми. Майбутній чоловік відмовився допомагати з ремонтом, мотивуючи це тим, що квартира йому не належить. Мої батьки займалися ремонтом самі, інколи залучаючи моїх братів. Наречений лише після скандалів допомагав. Коли ремонт було завершено, постало питання про квартирне облаштування.

Мої батьки погодилися обставити кухню, а мої брати збиралися подарувати меблі для спальні– не тільки тумбочки та ліжко, а й шафи, туалетний столик і все потрібне. Я сказала нареченому, що передпокій і вітальню має обставити він. Говорила без претензій, спокійно, впевнена, що він згодиться. Адже він заробляв добре і мав зробити свій внесок в облаштування сімейного гніздечка. Але його відповідь мене приголомшила: «З якого переляку я мушу твою квартиру обставляти? Може, мені відразу свою зарплатню тобі віддати?». Мої батьки були вражені його нахабством, але вони не могли зрозуміти, як можна майно ділити до весілля. Але я все ще вірила в Артема, ми були разом три роки. Він здавався відповідальним і порядним, добре заробляв. Батьки намагалися переконати мене у протилежному, і ми часто сварилися. Спочатку Артем мовчав, але потім почав показувати свій характер. «Я приживалкою бути не збираюся» – заявив він.

«У сім’ї все порівну має бути. Якщо твої батьки не оформлять на нас обох квартиру, то навіщо нам одружуватися?» Ми почали щодня лаятися через гроші та квартиру. Якоїсь миті я сказала, що заміж не хочу, на що він відповів: «Так, я також бажанням не горю». Ми на тиждень розлучилися. Наречений охолонув першим і попросив вибачення: «Все сказано було на емоціях. Вибач. Розумію, що був неправий». Я пом’якшала, і ми зустрілися кілька разів. Але незабаром він знову почав дорікати мені, стверджуючи, що я його ображаю. Мовляв, якщо він бідний, навіщо за нього виходити заміж? Я спробувала пояснити, що наші батьки тут ні до чого, треба бути терпимішими та обговорювати спірні питання. «Давай обговоримо квартирне оформлення», – заявив він. «Нам немає сенсу там жити разом, якщо ти мене хоча б не пропишеш». Квартира стала лакмусовим папірцем для наших відносин, показуючи його справжнє обличчя. Ніколи б не подумала, що він так поведеться. Мене виховали в дусі: «на чужий коровай рота не роззявай», а Артем, мабуть, хотів нажитися на багатій нареченій. Зараз він пише і питає про весілля, мовляв, через пару тижнів реєстрація, частину грошей уже сплачено. А я не знаю, що робити: виходити заміж чи ні?

– Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? – Зателефонувала мені мама рано вранці з досить дивним питанням

Мама подзвонила мені рано-вранці з несподіваним проханням: – Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? Я вже давно мешкаю окремо. Мені 38 років, я незаміжня, дітей немає, і живу в новій двокімнатній квартирі, яку купила завдяки своїй наполегливій роботі. Мама живе у своїй двокімнатній квартирі, де ми з сестрою виросли. Наші стосунки досить прохолодні, тому її прохання мене дуже здивувало. – А навіщо тобі ключі від моєї квартири? – Обережно запитала я. – Я збираюся переїхати до тебе. Наступного тижня, – спокійно відповіла мама. – Не зрозуміла… – Що тут не розуміти?

Ти одна живеш у великій квартирі, ти не маєш ні дітей, ні тварин. А ось твоя сестра Світлана з двома дітьми тулиться в однушці. Я вирішила віддати їй свою квартиру, а сама переберуся до тебе. Адже в тебе одна кімната порожня, та й ти постійно на роботі, – пояснила вона. Мене буквально приголомшило таке нахабство. Ця квартира – результат моїх багаторічних зусиль. Я працювала понаднормово, брала завдання додому, відмовилася від особистого життя, щоб накопичити на неї. А Світлана вийшла заміж, народила дітей та спокійно чекала, коли мама віддасть їй своє житло. Навіщо напружуватись?

Наші батьки розлучилися, коли ми з сестрою ще навчалися у школі. Я завжди була ближчою до батька, але він вирішив, що дівчаткам краще залишитися з мамою. Він залишив нам все і пішов винаймати житло. Мама завжди виділяла Світлану, ставила її мені в приклад. Після школи сестра пішла на курси перукарів, а я вирішила вступати до університету. Я хотіла хорошу роботу та забезпечене майбутнє, але за це п’ять років терпіла мамині докори. Коли з’явилася нагода, я з’їхала. Жила у орендованих квартирах, працювала, відкладала гроші. Так я накопичила на своє житло. Працюючи, я й не помітила, як пролетіли роки, а я не маю ні сім’ї, ні дітей.

Але зараз у мене є молода людина, з якою ми зустрічаємося вже півроку. Проте я не афішую наші стосунки, тож мама про це не знає. – Якщо до 38 років не вийшла заміж, то вже й не вийдеш! – Заявила мама. – У тебе ні дітей, ні навіть кота, тож житимеш з мамою. Давай ключі, або зроби дублікат. – Нічого я робити не збираюся, – твердо відповіла я. – Ти не пустиш рідну матір? – Ні. З якого дива? – Я вже пообіцяла Світлані свою квартиру. Вони речі збирають. Я глибоко зітхнула і спокійно сказала: – Мамо, це моя квартира, і в ній я житиму сама. А куди переїде Світлана – це не моя проблема. Мама образилася, заявила, що я така ж жадібна, як батько, який нічого нам не залишив. Але вона забуває, що її квартира – батьківська. Він все віддав, щоб ми могли нормально жити. Я нікого не пущу до своєї квартири, навіть якщо доведеться зіпсувати стосунки з рідними. А як ви вважаєте, хто правий – я чи мама?

На Різдво я не мала жодних особливих планів. Хотіла приготувати вечерю, запросити родичів і потім піти до церкви, адже я співаю у хорі

Моєму синові вже 30 років. Микола завжди був старанним: чудово навчався у школі, закінчив її з золотою медаллю, вступив до університету в Києві на бюджет. Вже з першого курсу почав шукати роботу, щоби забезпечувати себе. Його тоді цікавили лише ділові зустрічі, а не побачення з дівчатами. Як мати, я, звісно, почала хвилюватися. Поки його ровесники вже одружувалися і виховували дітей, Микола весь свій час віддавав кар’єрі. – Мамо, зате я купив квартиру, у мене є машина, – казав він. – Ну, хіба в цьому щастя? Коли ти нарешті порадуєш мене онуками? Я не молодію, може, так і помру, так і не понянчившись з ними! Ви можете уявити, як я переживала.

У мене серце розривалося, а ночами я просто не могла заснути. Микола зовсім не думав про сім’ю, для нього робота була на першому місці. Я вже зневірилася, думаючи, що ніколи не стану бабусею. Але тиждень тому Микола несподівано зателефонував: – Мамо, які у тебе плани на Різдво? – Які у мене можуть бути плани? Сходжу в магазин, все куплю, потім вареників наліплю, кутю приготую, рибку запіку, борщу зварю. Може, тітка Люба з дядьком Романом заглянуть на вечерю. – Мам, а для мене та двох гостей за столом місце знайдеться? – Звичайно, синку! Сподіваюся, ти залишишся ночувати? – Так, ми залишимося. – А хто ці гості? – Це моя дівчина, Марта. І її донька, Оленка. Я спочатку радісно скрикнула в слухавку, але коли почула про доньку, настрій різко змінився. – Яка ще донька?

Ти вибрав жінку з причепом? – Мам, ну що ти таке кажеш? Дитина – це не причіп. – Сину, що це за порядки у вас у Києві? Невже не можна було знайти нормальну дівчину? – Марта – нормальна. Вона працює головним бухгалтером у нашій компанії. Дуже розумна та весела, тобі вона точно сподобається. – У мене вже погане враження про неї. – Чому? Через дитину? – Синку, розлучена жінка шукає чоловіка лише для того, щоб перекласти на нього турботу про дитину. Тобі це треба? Ти так собі уявляєш своє життя? – Мамо, у мене з Оленкою чудові стосунки. Поки татом вона мене не називає, але це справа часу. Миколай мене зовсім не слухає, наполягає, що привезе Марту з донькою на свята. А я не хочу приймати таких гостей у себе вдома. Я шокована, що він обрав таку жінку. Невже у Києві немає нормальних дівчат? Усі розлучені, та ще й з причепом? Навіть не знаю, як ми відсвяткуємо це Різдво. У мене вже погане передчуття!

Льоша думав, що дружина в 50 років вже нікому не потрібна і кинув її заради іншої. Але Анастасія була рішучою, а nомста — стра шною

Моя подруга вийшла заміж багато років тому. Чоловік Анастасії здавався прекрасним сім’янином. Він вкладав все в сім’ю, добре заробляв. Їх шлюб був для багатьох прикладом. Олександр дуже цінував дружину і дітей. Однак життя дуже непередбачуване. У нього з’явилася інша жінка. Він приходив пізно з роботи. А запах жіночих духів і його поведінка підтверджували це. Настя почувала себе жахливо, вона повинна була залишитися одна в п’ятдесят років. Але не кидала свого чоловіка, говорила, що вік не дозволяє. Вона намагалася поговорити з чоловіком, але він не хотів слухати. Олександр сказав, що втомився і не хоче мати нічого спільного з нею.

Він пішов з сім’ї через тридцять років спільного життя. Анастасія мужньо впоралася з несподіваним випробуванням і знала, що колишнього чоловіка життя покарає за цей вчинок. Через кілька місяців він повернувся. Олександр був схожий на дворняжку, яку побили на вулиці. Нова обраниця прогнала його, коли у того виникли проблеми із заробітком. За цей час Анастасія встигла покращати. Ходила в спортзал, змінила імідж, відвідувала косметолога. Вона помолодшала приблизно на десять років. Її підтримували діти та друзі. У неї було багато прихильників і шанувальників, ніхто не міг встояти перед такою красою. Жінка зрозуміла, що все життя ще попереду.

Олександра вона проганяти не стала, прийняла його в якості гостя у своєму домі. Поставила кордони і дала зрозуміти, що нічого повернути вже не вийде. Не збиралася прощати зраду. У неї в житті все добре, є інший чоловік, який дуже любить її і дбає. Колишній чоловік довго не міг повірити в це. Не думав, що в Анастасії вийде налагодити своє життя. Багато разів намагався повернути все, але все безрезультатно. Чи Правильно вчинила жінка? Потрібно було давати шанс колишньому чоловікові? Як би ви вчинили на її місці?

Мама привезла на Різдво свого італійського чоловіка Маріо – хотіла похвалитися перед родичами, якого кавалера собі знайшла і якою сеньйорою стала

Моя мама – людина дуже специфічна, інакше не скажеш. Вибачте, я розумію, що так не можна говорити про рідну матір. Але інакше у мене не виходить. Вона ніколи не ставилася до мене, як до дочки. Скоріше, сприймала мене як іграшку чи подружку. Її не цікавили мої справи, успіхи у школі. Принесла чудові оцінки – у відповідь лише холодне «молодець». Проте пошуки нового чоловіка були для неї в пріоритеті. Батько для мене завжди був загадкою. Мама казала, що він був алкоголіком і гулякою, який кинув нас, коли мені виповнилося два роки. Не дзвонив, не приїжджав, і все дитинство я чула тільки, яким він був поганим. Від її слів вуха загорталися. Коли мені було 12 років, мама поїхала на заробітки до Італії. У нас не було бідного становища, вона працювала на добрій посаді, але вирішила зібрати речі та поїхати.

Мене залишила на бабусю Марину, яка й замінила мені матір. Завдяки бабусі я закінчила школу з золотою медаллю і вступила до престижного університету. Мати навіть на випускний не приїхала. Минуло десять років. Я вийшла заміж, народила дітей. Звісно, мама не з’явилася на весіллі. Востаннє я бачила її лише на похороні бабусі 2021 року. Ми з чоловіком живемо у невеликій квартирі, що дісталася йому від бабусі. Старий ремонт, меблі радянських часів, дві маленькі кімнати. Коли я ще була в першому декреті, дізналася, що чекаю на двійнят. Це було непросто, але ми намагалися впоратися. Свекри допомагали домашніми продуктами, що дозволяло трохи заощадити. Але грошей все одно не вистачало. Ми часто купували одяг та взуття у секонд–хенді, оскільки нове було надто дороге. І ось нещодавно мама згадала про мене. Приїхала з Італії не одна, а з новим чоловіком – італійцем на ім’я Маріо. Ми зустріли їх на вокзалі. Я сподівалася, що мама нарешті усвідомить, що в неї є дочка та онуки, і почне брати участь у нашому житті. Але мої очікування виявилися марними.

Вона вручила мені 50 євро та три шоколадки для дітей. Це все, що вона привезла за роки відсутності. Я подумала, що це жарт. Привезла її додому, але затримуватись там не захотіла. Мама почала розповідати про свої романи в Італії та про те, як зустріла Маріо. Побачила, що вона привезла величезну сумку з делікатесами: вино, сир, солодощі. Але для нас – 50 євро. Це було образливо. Три дні вона насолоджувалася прогулянками містом з чоловіком, зовсім забувши про мене та онуків. Напередодні Різдва вона зателефонувала: – Я сама кутю не приготую, пампушки не зроблю. Маріо хоче ікру та камамбер. – І що ти хочеш від мене? – Прийди допомогти підготуватися. Ми ж сім’я, треба зустріти свято разом. – Мамо, мені все одно, чого хочеш ти чи твій новий чоловік. Ти роками не згадувала про мене та онуків, а тепер хочеш святкувати разом? – Я була на заробітках, тяжко працювала… – Де твої зароблені гроші? Онуки навіть не сприймають тебе як бабусю. Я не витримала та сказала все, що думаю. Після цього заблокувала її номер. Я не хочу ні бачити, ні чути її, а тим більше сидіти з нею за одним столом. Згадала про мене, бо свято? Ну, вже ні.