Интересное тут

Світлана у своїй кімнаті складала одяг у шафі. У коридорі пролунав шум — це приїхала свекруха, Ніна Василівна. Пролунав стукіт у двері.

— Чи можна увійти? — почувся голос за дверима.
— Так, заходьте, — відповіла Світлана.

Свекруха увійшла, якийсь час мовчала, уважно розглядаючи невістку.

— Ви щось хотіли? — Запитала Світлана, відриваючись від справи.

Ніна Василівна наблизилася і тихо, але з натиском сказала:
— Забирайся з цього будинку!

Світлана розгублено дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам.

— Сину, зроби щось з цією жінкою! — голосно говорила Ніна Василівна телефоном. — Я не можу з нею перебувати під одним дахом!

— Мамо, знову щось не так? — слабко спитав Володимир, лежачи в лікарняній палаті. Він вже тиждень лікувався, а його дружина і мати ніяк не могли порозумітися.

— Вижени її! — категорично заявила Ніна Василівна. — Нехай зараз збирає речі і йде!

— Мамо, Світлана перебуває у своїй квартирі, — нагадав Володимир, стомлено прикриваючи очі. — Я не маю сил розбиратися у ваших сварках.

— Ти зовсім не думаєш про свою матір! — не вгамовувалася Ніна Василівна, але Володимир уже завершив розмову.

— Отак завжди! — обурено сказала вона вголос. — Ростиш дітей, ночей не спиш, а у відповідь лише невдячність!

Світлана, щоб не чути закидів свекрухи, замкнулася у своїй кімнаті. Ніна Василівна, не знайшовши іншого слухача, почала скаржитися онуку.

— Іване, твоя мати хоче відправити мене на той світ! — голосно заговорила вона. — Твій батько через неї в лікарні, а тепер і до мене дісталася!

— Бабусю, годі вже, — стримано відповів Іван, виходячи зі своєї кімнати. — Ніхто тебе нікуди не відправляє. Ти краще перестала б вигадувати всякі дурниці.

— Це тебе мати навчила так з бабусею розмовляти? — суворо запитала Ніна Василівна.

Іван махнув рукою і повернувся до своєї кімнати, залишивши бабусю віч-на-віч із її скаргами.

У цей момент зі своєї кімнати вийшла Світлана.
— Перестаньте дзвонити до Володимира! — суворо сказала вона, вириваючи телефон з рук свекрухи. — Ви знаєте, як йому зараз погано. Дайте йому спокій!

— Не тобі вказувати, що мені робити! — свекруха перейшла на крик.

— Завтра вранці ви поїдете, — твердо сказала Світлана. — Я не маю наміру терпіти ваші скандали у своєму будинку.

Ніна Василівна приголомшлено замовкла, не звикла отримувати відсіч.

Наступного ранку вона поїхала до дочки, не приховуючи своєї образи. Усім вона розповідала, що в неї жахлива невістка, син за неї не заступився, а онук зовсім зіпсувався.

Тим часом Володимир, Світлана та Іван зітхнули з полегшенням. «Нехай Ніна Василівна буде щасливою, але подалі від нас», — думали вони.

Степан мав велику родину. Рідня по батьківській лінії виявилася настільки численною, що їх усіх неможливо було зібрати разом, хіба що з особливих випадків, наприклад, на похороні. Проте зв’язок між родичами підтримувався.

Коли тітка Ірина зателефонувала і попросилася пожити в них кілька днів, Степан з дружиною, звісно, погодилися.

По телефону Ірина повідомила, що затримається лише на тиждень. Але насправді все виявилося інакше.

– Я вирішила переїхати в місто остаточно, – заявила вона вже в перший день. – Знайду роботу, зніму квартиру і почну все з нуля. Адже мені всього п’ятдесят, все життя попереду!

Степан з дружиною переглянулися, але заперечувати не стали.

– Ну що ж, чудово, – озвався Степан.

– Ви молодці, що мене прийняли, – продовжила Ірина. – Клянуся, довго у вас не затримаюсь, як тільки знайду квартиру, одразу переїду.
Щоб підкреслити свої добрі наміри, тітка Іра наступного ранку спекла яблучний пиріг. Вийшло смачно, і на цьому її ініціативи закінчились.

Щоранку Ірина йшла нібито на співбесіди, а за кілька годин поверталася і сідала перед телевізором. Гучність завжди була на максимумі – навіть увечері, коли Степан та його дружина приходили з роботи та хотіли відпочити, а дітям треба було робити уроки.

За тиждень Степан зважився на обережну розмову.

– Тітко Ірино, як у вас справи з пошуком роботи?

– Ніяк, – махнула рукою вона. – Нормальних вакансій немає. Десь платять копійки, десь вимагають стажування. А навіщо мені ці приниження? Степан лише знизав плечима.

Минув ще один тиждень. Ірина обжилася настільки, що переселила старшу доньку Степана з її кімнати до молодшого брата, зайнявши простір повністю. Господарі вирішили промовчати.

Тепер Ірина навіть не вдавала, що шукає роботу. Вона цілими днями дивилася телевізор, а ввечері роздавала завдання всім членам сім’ї.

– Купи свіжих яєць, – казала вона Степанові.

– Сьогодні в меню буде овочевий суп, – командувала вона його дружині.

– Підмети, винеси сміття, сходи за хлібом, – наставляла вона дітей.

Ще за кілька тижнів Ірина остаточно втратила сором.

Якось, коли дев’ятирічна донька Степана повернулася зі школи, вона не встигла зняти взуття, як почула:

– Мариночко, збігай за мінералочкою. Пити хочеться, а ваша вода – жах просто.

Степан, що стояв у коридорі, допоміг дочці зняти куртку, взяв її ранець і спокійно сказав:

– Іди, мий руки, обідатимемо.

Тут Ірина вибухнула:

– Ти що, не зрозумів? Якщо доньку шкода, сам збігай! Мені треба пити!

Степан мовчки зайшов у кімнату, де влаштувалася його тітка, і почав складати її речі у великий пакет.

Ірина, зрозумівши, що відбувається, почала кричати:

– Ти не посмієш! Я не піду, доки не знайду квартиру!

Але Степан не звернув на це уваги. Він зібрав її речі за десять хвилин, після чого виставив їх за поріг.

Ірина стала в дверях, намагаючись йому перешкодити.

– Я залишусь! – Кричала вона, але Степан рішуче виставив її з квартири.

Її обурені вигуки було чути ще довго.

За кілька днів Степан почав отримувати дзвінки від родичів.

– Як ви могли вигнати Ірину? – обурювалася одна з двоюрідних сестер. – Вона ж жінка похилого віку!

– У вас немає серця! – вторила інша.

Степан слухав, та нічого не відповів. У результаті він змінив номер телефону.

Тепер у будинку Степана панувала тиша. Жодних дзвінків, жодних гостей.

– Яке щастя, – казав він дружині. – Жити без зайвої рідні – це просто диво.

Мій чоловік пішов до молодої жінки. Йшов з гордістю, наче герой, а тепер? На хрестинах стоїть, як у воду опущений. Але то був його вибір, він сам цього хотів!

Йому було п’ятдесят шість років, коли я раптом почала дратувати його. Все в будинку, все в мені стало «не так»: господиня я погана, його не доглядаю, не догоджаю. Я думала, це вік – характер псується. Хто б міг подумати, що у нього хтось з’явився? Та й кому він потрібен – ні багатий, ні красень, звичайний роботяга, водій на молокозаводі, розвозить продукцію.

Але знайшлася людина, якій він сподобався. В одному з магазинів, куди він возив товар, Вадим примітив продавщицю – молодшу за нього на 15 років, та ще й зовні приємна.

Спочатку я дивувалась: що вона в ньому знайшла? А потім люди пояснили.

Виявилося, у цієї жінки троє дітей від різних чоловіків, молодшому п’ять років. Вона шукала спокійного чоловіка, який житиме тихо, зарплату віддаватиме і слухатиметься. А мій Вадим якраз підходив під ці критерії: не п’є, не палить, гроші додому приносив. Єдина його радість – футбол з друзями.

Наші діти вже дорослі, кожен має свою сім’ю. Я більше раділа, няньчачись з онуком, ніж думала про чоловіка. Але він знайшов собі «молоду».

Коли йшов, наговорив такого, що смішно і сумно.

– Діти виросли, кому ти тепер потрібна? Мені б була потрібна, якби доглядала мене, старалася, а ти? Тепер все – інша мене любить, інша за мною ходить, як за писаною торбою. А ти одна вік доживатимеш!

Я не так дивувалася його словам, як тому, що жінка з трьома дітьми ще знаходить сили комусь догоджати. Очевидно, не той уже в мене вік.

Він пішов, ми поділили майно. Його нова обраниця боролася за кожну копійку, норовила відібрати все, щоб своїм дітям залишити. А Вадим? Навіть за штори чіплявся.

Але як би я не злилася, так, як його покарало життя, я б і не змогла. Кажуть: найбільше покарання – це виконання бажань.

Одружився він на своєму новому коханні, а та незабаром виявилася вагітна вчетверте. Ось і прийшов до мене Вадим, сірий і пом’ятий:

– Візьми мене назад, жити в цьому хаосі неможливо. Крик, шум, а тепер ще немовля плакатиме. А я хочу в тиші вечеряти та з друзями футбол дивитися.

– О ні, любий, – відповіла я, – бачив, що вибирав, коли йшов? Ось і радуйся тепер, насолоджуйся!

На хрестинках його нової дитини я бачила фотографії, які щаслива мати виставила у соцмережі. Стоїть мій Вадим поруч, сірий, похмурий, наче на каторзі. Радості в нього ні краплі. Напевно, думає, що такими темпами це не остання дитина.

А що я? Живу собі спокійно. У нашому віці вже немає сенсу перейматися з таких приводів. Якщо раптом доля пошле порядну людину, може, погоджуся бути з нею. А поки що мої думки – про онука та дітей. Нехай у них все буде гаразд.

А колишній чоловік? Вже дорослий хлопчик. Хай сам відповідає за свої вчинки. Хотів, щоб його доглядали і догоджали? Ось і одержав.

У Михайла не стало бабусі. Цей день він ніколи не забуде. Він давно вже виріс, став дорослим, але в глибині душі завжди лишалася впевненість, що з бабусею нічого не може статися. Вона була завжди поряд.

У дитинстві, коли все літо провів у неї. Коли перші сонячні промені пробиваються крізь фіранки і не дають знову заснути. І відчуття свободи охоплює, усвідомлення того, що попереду три місяці без уроків, оцінок та зайвих «треба».

А бабуся обіймає і питає:

— Михайлику, підеш зі мною до лісу? Поспішай, поки всі гриби не зібрали.

І радість від знаходження невеликих лисичок чи маслюків, що сховалися серед соснових голок.

— Бабуся, у мене більше! Глянь, скільки я знайшов!

І раптом подарунок — кущ, усипаний запашною лісовою малиною, від якої пальці та губи стають липкими та солодкими.

У підлітковому віці, коли приїжджаєш додому після сесії і, із задоволенням тягнучись, валяєшся в ліжку до обіду. І лише запах гарячих млинців змушує піднятися на кухню, де вже стоять полуниця, холодне молоко, стос рум’яних млинців та сметана у глиняній мисці. А на вікні — ромашки в горщику, такому ж глиняному.

Бабуся любила квіти. Михайло завжди бачив їх у будинку: ромашки, дзвіночки, волошки та інші яскраві польові квіти, назви яких він не знав. Вона збирала їх сама, акуратно перебираючи стеблинки коричневими від сонця та старості пальцями, вирівнюючи коріння та ставлячи у вазу з водою.

Бабуся була поруч, коли він, втомлений після невдалого розлучення з першою дружиною, лежав у маленькій кімнаті і був готовий заплакати від безнадійності. Вона сиділа поруч, мовчки погладжувала його по спині і казала:

— У Світлани Данилівни син помер. А хлів так і не добудований.

Щось клацнуло у його голові. Він знав сина сусідки, Миколу, з яким у старших класах вони часто гуляли. І тепер його не стало. Молодий здоровий хлопець. А він, Михайло, дозволяв собі муки та меланхолію. Йому стало соромно.

— Тітка Свєта, давайте я допоможу з сараєм, — запропонував він.

З нинішньою дружиною, Іриною, бабуся познайомилася першою. Потім уже з батьками. Бабуся просто посміхнулася і обійняла, як у дитинстві:

— Любите одне одного? Тоді одружуйтесь. Не слухайте нікого. Слухайте лише свої серця.

Батьки дивувалися їхньому тісному зв’язку з бабусею, але коли старенька захворіла, вже ніхто не здивувався, що Михайло був поряд з нею всі останні дні.

— Михайле, не замовляй мені ці дорогі пам’ятники. Камінь холодний та важкий. Поставте дерев’яний хрест. Дерево тепліше, воно мені ближче.

— Перестань, бабусю. Ти видужаєш, от побачиш.

— Ні, Михайле, я відчуваю, що час настав. Ти іноді згадуй мене, добре?

Тепер Михайло обіймав її, як вона колись притискала його, маленького, худенького хлопчика. Потім виходив на веранду і плакав, ніби намагаючись прогнати щось погане, що наближалося невідворотно.

— Мужики, зробіть хрест, — попросив він, коли зрозумів, що вже нічого не змінити.

— Вибирай. Дивись, скільки їх тут.

— Ні, зробіть. — наполяг він. — Без прикрас. Нехай буде простим. Тільки світлим. Зрозуміли? Світлим та легким.

І додав тихіше:

— Моя бабуся була такою.

Чоловіки переглянулись.

— Зробимо.

Михайло вибрав сонячне відкрите місце. І попросив, щоб вінки не купували. Він сказав своїм:

— Привезіть живі квіти.

Наступного дня, після поминок, він акуратно посадив у машину свою вагітну дружину.

— Поїхали, я за собою приберу, будинок зачиню і теж приїду.

— Поїхали б разом, — вмовила його мама. — Наступного разу приїдеш.

Але Ірина поцілувала чоловіка і, сідаючи в машину, тихо сказала свекрусі:

— Не вмовляйте. Нехай Михайло залишиться. Так треба.

Михайло був вдячний дружині за розуміння. Вона відчувала біль і знала, як важко йому дається зовнішній спокійний вигляд.

Після того, як він провів їх, Михайло безглуздо блукав по хаті. Брав до рук знайомі з дитинства речі, ставив їх на колишні місця. Потім, зібравшись, взявся до справ. Бабуся завжди тримала будинок у чистоті, і він хотів, щоб усе залишалося, як раніше. Закінчивши, він ліг і раптом заснув.

Маленький Михайлик бігав квітучим луком, і ноги плуталися у високій траві. Бабуся йшла слідом і посміхалася.

— Не бігай, Михайлику, спіткнешся.

— Не спіткнусь! Я вже великий!

— Великий… — луною відгукнулася бабуся. — Рости, онуче, здоровим і щасливим.

— А що таке щасливим? — Михайлик навіть зупинився.

— Не роби людям зла, живи по совісті, не тримай образи в серці, а добре пам’ятай завжди. Не бійся любити та помилятися. Що можеш віддати своїм близьким — віддай, не шкодуй, все повернеться. Отоді будеш спокійний і щасливий.

Михайлик хотів сказати, що все зрозумів, але, глянувши, побачив, що бабусі вже немає. Тільки трава гойдається під вітром.

Михайло розплющив очі, сів, провів рукою по обличчю. Посидів трохи, вийшов з дому…

Молодий чоловік акуратно перебрав яскраві польові квіти, зібрані дорогою, склав їх стеблами один до одного. Світлий дерев’яний хрест нагадував птаха з розкинутими крилами. Михайло, розсунувши троянди та хризантеми, акуратно поклав букет на свіжу могилу.

— Дякую тобі, бабусю. За все дякую. Як ти казала: хороше довго пам’ятаєш? Я пам’ятаю… Пам’ятатиму.

Він розвернувся і пішов до хати. За ним, з ледь помітною доброю усмішкою, стежили рідні очі з фотографії.

— Гарний телефон! — сказала Анастасія Василівна зі штучним захопленням. — Син подарував?
— Так, — відповіла молода невістка із задоволеною усмішкою. — Я давно про нього мріяла.

— Так, день народження буває раз на рік, можна подарувати щось цінне, — схвалила свекруха покупку Бориса.

— А ввечері ми вирішили в ресторані посидіти, — радісно додала Оксана, і одразу зрозуміла, що свекруха цією звісткою трохи приголомшила.

Анастасія Василівна кілька секунд мовчки дивилася на невістку, але потім швидко взяла себе до рук.

— Добре придумали, — ледь чутно відповіла вона. — Поки молоді, можна й у ресторани ходити.

— А ось до цього давайте поп’ємо чай з тортом, — вирішила нагадати Оксана свекрусі, що вони не забувають про неї.

— Та можна й не витрачатися, — відповіла Анастасія Василівна, хоч уже помітила торт у холодильнику.

Коли Борис повернувся з роботи, пара запросила свекруху пити чай. Вона скромно сіла за стіл, склавши руки, і почала чекати, коли Оксана її обслужить.

Свекруха начебто непогано ставилася до невістки, але на день народження навіть не привітала.

Оксана не могла не помітити це і відразу взяла до уваги. Вони з Анастасією Василівною жили разом близько трьох місяців через ремонт у квартирі, яку Оксана успадкувала від бабусі, і за цей час між ними не було непорозумінь.

Попивши чаю в тиші, Оксана та Борис поїхали до ресторану продовжувати святкування дня народження.

У машині дівчина не витримала і вирішила поцікавитися, чи помітив чоловік поведінку Анастасії Василівни.

— Твоя мама мене навіть не привітала, чим я дуже вражена, — з розчаруванням сказала Оксана.

У відповідь Борис вважав за краще мовчати і не вступати в обговорення поведінки своєї матері, тож розмова швидко затихла.

Оксана, побачивши, що чоловік майстерно перевів тему розмови, відразу засмутилася. Їхати до ресторану вже не хотілося.

Але думка про те, що там на неї чекали дві подруги з чоловіками, змусила стиснути зуби.

У компанії друзів Оксана швидко забула про своє невдоволення та у гарному настрої провела вечір.

Вони з чоловіком пробули в ресторані до другої години ночі і, повернувшись додому, зустріли Анастасію Василівну.

Свекруха не спала. Вона зустріла «веселу» пару біля дверей і з осудом поглянула на Оксану.

— А якби вас зупинили? Відразу б і машину, і права Борис втратив! Оксано, ти взагалі егоїстка! Чи обов’язково треба було на своїй машині їхати до ресторану? — Вилила свою образу на невістку свекруха.

Оксана так розгубилася від обурення, що не знайшла, що відповісти.

Вона мовчки зняла туфлі і з серйозним виглядом попрямувала до кімнати, яку вони з чоловіком займали.

Борис збирався піти за нею, але голосний крик матері зупинив його.

— Нам треба поговорити. Йди на кухню! — Сказала Анастасія Василівна, склавши руки на грудях.

Чоловік невдоволено скривився, але все ж таки пішов у кухню, і жінка пішла за ним, зачинивши за собою двері.

— Мамо, якщо ти знову через машину, то ми вже вдома, і тобі не варто хвилюватись чи лаяти мене, — почав роздратовано бурчати Борис.

— Я не лише про це хотіла поговорити! Тобі не здається, що телефон — це надто дорогий подарунок? — Зацікавлено запитала його мати.

— Ні, — знизав плечима Борис. — Я ж не комусь чужому подарував його, а своїй дружині.

— Все одно якось забагато. Можна було витратити гроші на щось інше, — з іронією відповіла вона. — Наприклад, ми живемо в мене, а я плачу за світло та воду більше, ніж раніше. Ти не думав, що мені потрібно допомогти з оплатою?

— Ти мовчала, — докорив Борис, знизавши плечима. — Треба було сказати, — додав він і витяг з гаманця 500 гривень. — Достатньо?

Анастасія Василівна швидко забрала гроші та поклала до кишені.

— Навіщо був ресторан? Невже не можна було обійтись без нього? — З осудом сказала вона. — Зі мною — чай з тортом, а з друзями — делікатеси. Скільки грошей ви там витратили? Живете, мабуть, не за коштами. Ну, звичайно, коли є мама та її безкоштовна квартира, навіщо ж економити?

— Ми теж продукти купуємо на спільний стіл, — почав обурюватись Борис.

Усю розмову чула Оксана. Вона стояла за дверима і ловила кожне слово свекрухи.

— Купуєте, але я їх особливо не бачу, — огризнулася Анастасія Василівна.

— Можна не кричати на весь будинок? — Борис спробував зупинити матір.

— Я у своїй квартирі і робитиму, що захочу! — Жінка почала нервово ходити по кімнаті.

Почувши, як свекруха виходить з себе, Оксана не витримала і, відчинивши двері, увійшла на кухню.

— У ресторані було витрачено мої гроші, — холодним тоном сказала вона. — Якщо ви переживали з цього приводу. Не хотілося б, щоб ви їх рахували.

— Поки ти живеш у моїй квартирі, я рахуватиму все, що захочу! — злісно відповіла Анастасія Василівна. — Мені пиріг, а собі бенкет влаштували…

— Ви навіть мене не привітали, вдали, що сьогодні був звичайний день, — не змогла стриматися Оксана і висловила своє невдоволення.

— Я й не зобов’язана, тим більше після такого…

— Якого? Пам’ятаю, два місяці тому ми подарували вам золотий ланцюжок та букет квітів! — Оксана вирішила не мовчати та пред’явити претензії свекрусі.

— Хіба не вважається подарунком те, що я дала вам притулок? — щиро здивувалася свекруха. — Не пам’ятаю, щоб це був мій обов’язок!

Борис глянув на матір з подивом. Він не очікував, що вона дійде до того, щоб дорікати за три місяці спільного проживання.

— Ремонтуйте свою квартиру швидше і забирайтеся! — Роздратовано заявила вона і вийшла з кухні.

Подивившись один на одного, подружжя зрозуміло все без слів. Мовчки вони пішли до кімнати, і Борис сказав:

— Думаю, що нам варто поїхати завтра.

— Може, ми мало допомагали їй грошима? — Невпевнено запитала Оксана.

— Ні, мені здається, хтось просто вирішив рахувати чужі гроші і через це злитися, — похитав головою Борис.

Наступного дня, після роботи, пара зібрала речі та переїхала жити до батьків Оксани.

Анастасія Василівна ображалася на них близько двох тижнів, а потім сама зателефонувала, як нічого не було.

– Вони, мабуть, вважають нас багатими та чекають від нас дорогих подарунків. Пам’ятаєш, як твоя тітка Наталя нашим будинком захоплювалася? Звичайно, наш будинок кращий за їхню стареньку хату, але це зовсім не особняк! Мабуть, вона ніколи не бачила справді багатих будинків, – казала Валя своєму чоловікові.

Вона тим часом нарізала салат на обід. Через хвилювання помідор вислизнув у неї з рук і впав на підлогу.

– Ох, знову! Це все нерви через твою рідню, Володю. Мені так не хочеться їхати до них та ще й так далеко. У твоєї тітки Наталі повно родичів: онуки, племінники… Як ми можемо з’явитися до неї з порожніми руками?

– А що їй на день народження подарувати? Я навіть не уявляю. І взагалі, про що з нею розмовляти? Ми з нею такі різні. Вона все життя на фермі пропрацювала, потім пошту з пенсіями розвозила, а ми… Може, не поїдемо? – З надією подивилася вона на чоловіка.

– Образяться, потім говоритимуть, що ми зазналися. І все ж, Валю, вона сестра моєї матері. Як ми не поїдемо? Хоча, зізнаюся, грошей на цю поїздку зараз обмаль, – зітхнув Володимир.

– Слухай, адже я давно хотіла розібрати речі в шафах на другому поверсі. Наша Ганна навезла туди всякого добра. І речі добрі, викидати шкода, а нам не потрібні. Все везе на дачу, наче це склад. Там навіть є нові речі з бирками. Ходімо подивимося?

Другий поверх вони майже не використовували. Сходи туди були вузькими і крутими, так і дивись – не втримаєшся.

На мансарді під скошеним дахом було дві невеликі кімнати. В одній з них вздовж стін стояли шафи, виготовлені з вагонки, щоб використовувати простір під нахилами даху.

– Валю, дивися, а в нас тут плита запасна на дві конфорки, – зауважив Володимир, розгрібаючи речі. – А ось ще хлібопічка. Тобі її подарували два роки тому, вона зовсім нова, а нам без потреби. Чудовий подарунок!

– Передаровувати начебто недобре? – Засумнівалася Валя.

– Та годі тобі! Адже ніхто не впізнає. А хлібопічка – класна річ, адже ти тоді сама хотіла хліб пекти. Щоправда, так і не зібралася, – засміявся Володимир.

– Точно. Напевно, смачно – свіжий хліб у хаті, але куховарити я не люблю. Погана з мене господиня, – зізналася Валя.

– Та що ти! Ти в мене найкраща, – підбадьорив її чоловік. – Давай розберемо все тут, заразом і речі на подарунки виберемо.

Поступово заповнили кілька пакетів. Володимир знайшов годинник, який йому рік тому подарували, але він йому не підійшов, а Валя виявила червону сумочку зі стразами – подарунок від колег з нагоди її виходу на пенсію. Ще набралося безліч іграшок і машинок, які давно перестали бути цікавими їхнім онукам.

– Думаю, все це їм знадобиться, все-таки нові речі, – підсумувала Валя.

До призначеного часу вони трохи запізнилися: ґрунтову дорогу розмило дощем, і їхати було важко.

Але ось здався будинок тітки Наталії – маленький, старенький, але весь потопав у квітах.

Валя вийшла з машини, розім’яла ноги, що затекли, і вдихнула свіже повітря.

– Як тут добре! У нас дача надто близько до міста, а тут така краса!

Коли вони увійшли до будинку, всі сиділи за святковим столом. Дитячий сміх та жваві розмови наповнили атмосферу теплом.

Валентина почала роздавати подарунки, і в кімнаті одразу стало тихо – усі з цікавістю спостерігали за її щедрістю.

Коли Володя вручив тітці Наталі нову хлібопічку, та розплакалася:

– Ох, Володю, яка дорога річ! Ми ж піч майже не топимо, газ є, і хліб давно не пекли. А тепер запах хліба по всій хаті піде, наче мама жива… Дякую, рідні!

Вона обійняла племінника, а потім розгорнула халат – теплий, махровий, з золотистими візерунками. Одягнувши його, Наталя покрутилася перед дзеркалом, посміхаючись.

– Ну і красуня я! Які у мене рідні чудові!

Вечір пройшов тепло та душевно. Дядько Іван завів пісню, і всі підхопили. Валентина, здавалося, забула про свої сумніви – вона посміхалася та співала разом з усіма.

Вночі, засинаючи, Валя тихо прошепотіла правнуку Наталії:

– Хочеш, наступного разу привезу тобі велосипед?

– Хочу, – прошепотів хлопчик, обіймаючи м’яку іграшку.

По дорозі назад Валентина посміхалася, співаючи пісню, почуту за столом.

– Володю, як же чудово вийшло! – зізналася вона.

– А я тобі казав! Головне – не забувати рідних, адже це наша історія, – відповів він.

…За місяць вони знову приїхали до тітки Наталі – вже просто в гості. У машині лежав велосипед та пакети з частуваннями. А з хати тягнувся аромат свіжого хліба.

– Привіт, рідні! Ми повернулися! – З усмішкою промовив Володя, обійнявши дружину.

Цей день мав стати найщасливішим у моєму житті, але все змінилося, коли мій коханий Олексій покинув мене за добу до весілля. Як він міг так вчинити? Я була впевнена, що між нами справжнє кохання. Ми запросили на свято півсела. Що тепер скажуть люди? Це ганьба на все селище!

Після весілля ми планували переїхати жити до моїх батьків, але тепер все пішло порохом.

Усі приготування було завершено: страви приготовлені, випічка готова, намети встановлені, навіть квіти для гостей вже куплені. І тут Олексій заявив, що одружуватися не збирається. Він сказав, що наша зустріч була помилкою, що він мене ніколи не кохав. Більше того, він має іншу жінку, і вона вагітна від нього.

Він довго не міг наважитися повідомити мені правду, але в останній момент перед весіллям, мабуть, усвідомив, що не може одружитися зі мною.

На той час я ще жила у студентському гуртожитку, а на вихідні збиралася поїхати до села, щоб завершити підготовку до весілля.

– Що я скажу батькам? Це ж ганьба на все селище! – Скаржилася я своїй сусідці по кімнаті.

– Зберись і вмийся, – намагалася мене втішити Вікторія. – Не можна, щоб у нареченої були заплакані очі. Все налагодиться, не хвилюйся!

– Яка я тепер наречена? У мене вже навіть нареченого немає.

– Я твоя подруга та свідок, – твердо заявила Віка. – І зобов’язана врятувати твоє весілля. Збирай речі, завтра ти вийдеш заміж.

Я не розуміла, що вона задумала, але почала збиратися.

Як виявилося пізніше, Вікторія вирушила до нашого одногрупника Степана. Вона одразу перейшла до справи:

– Степане, тобі подобається Ірина?

– Так… Але навіщо ти питаєш? Вона ніколи на мене не звертала уваги. До того ж, у неї весілля на носі.

– Весілля завтра. Ти будеш її нареченим.

– Ти серйозно, Віка? У тебе все гаразд з головою?

– Все чудово. Просто Іру щойно покинув наречений, а її треба врятувати від ганьби. Будь ласка, стань її чоловіком хоча б на день, а потім, якщо захочете, розлучитеся. Ну що, згоден?

– А коли весілля?

– Завтра вранці.

– Добре. Я скажу тобі ввечері.

Хоча Степан уже знав, що погодиться. Він зателефонував своєму найкращому другові Андрію та попросив бути свідком на весіллі. Той одразу погодився.

До закриття магазинів хлопці встигли купити костюми, а наступного ранку вони вже стояли в моїй кімнаті.

Я була в шоці, побачивши їх, а Вікторія зберігала повний спокій:

– Дозволь представити твого майбутнього чоловіка Степана та його свідка Андрія.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Це було схоже на сон. Переді мною стояв вибір: вийти заміж за майже незнайому людину чи зганьбити своїх батьків на все селище.

– Чого ти чекаєш, Ірино? Наречений є, свідок також. До весілля лише кілька годин. Степан врятує тебе і твоїх батьків від ганьби. Потім розлучитеся, і все.

У мене не було іншого виходу, і ми вирушили до села. Усю дорогу я сиділа, наче в заціпенінні, не в змозі усвідомити, що на мене чекає.

Весілля пройшло напрочуд добре. Гості веселилися, їли, пили, гуляли. Все було душевно, з дотриманням традицій.

Коли батьки побачили Степана, вони нічого не зрозуміли. Адже я знайомила їх з Олексієм, а приїхала з іншим чоловіком. Я збрехала їм, що розірвала стосунки з Олексієм, бо люблю Степана.

Сам Степан так ужився в роль, що ніхто нічого не запідозрив.

Після свята я щиро подякувала йому:

– Ти сьогодні мені дуже допоміг. Якби не ти, Віка та Андрій, я не знаю, що б я робила. Не хвилюйся, ми скоро розлучимося.

– Я не хочу розлучатися, – сказав Степан. – Ти мені давно подобаєшся. Я чекав на можливість познайомитися з тобою ближче. Давай спробуємо прожити разом, раптом у нас все вийде?

– Я вже вірила одній людині, і вона зрадила мене. Ми з ним хоч зустрічалися, а ти мені зовсім незнайомий. Як ти уявляєш наше спільне майбутнє?

– Тепер я твій законний чоловік. Давай спробуємо пожити хоча б місяць.

Місяць за місяцем і ось уже тридцять років ми разом. В нас троє дітей. Я вдячна долі за те, що вона звела мене зі Степаном, а ще більше – за ініціативу Вікторії.

До речі, Віка та Андрій стали хрещеними нашого старшого сина. Вони одружилися і часто бувають у нас у гостях. Досі я не перестаю дякувати їй за те, що вона подарувала мені таке щастя.

Знаю, квіти — подарунок не практичний, але ж раз на рік можна дозволити собі щось ексклюзивне, а не шкарпетки та побутові дрібниці, які можна купувати щодня.

Повернувшись додому, застала чоловіка раніше, ніж звичайно.

— Що трапилося? — Здивовано запитала я.

— Та спина прихопила, — зітхнув він. — До екскаватора вже не зміг залізти, ось мене додому й відпустили.

Я одразу кинулася натирати йому спину, готувати вечерю та подавати їжу перед телевізором. Добре, що діти вже дорослі, а то довелося б і їм готувати, а часу в мене зовсім не залишалося, адже я й так спізнювалася.

Поки прийняла ванну, накрутила локони, нафарбувалася і вбралася, часу вже майже не залишилося — настав час викликати таксі.

Хапаюся за телефон, а його ніде немає. Обнишпорила весь будинок, нічого не знайшла. Терпіння урвалось, звертаюся до чоловіка:

— Іване, ти не бачиш, що я шукаю телефон? Допоміг би хоч!

— Я не можу встати, — спокійно відповідає він. — Мій телефон у куртці, візьми, подзвони на свій.

Лізу до його куртки, дістаю телефон і починаю шукати свій номер. Глянула на екран, а там мій номер записаний як «Кохана». Серце розтануло, навіть сльози на очах виступили. Уявляєте? Двадцять чотири роки разом, а я для нього все ще «Кохана»!

Думаю, дівчаткам обов’язково розповім, нехай заздрять.

Набираю номер, слухаю – де дзвонить? І тут у трубці:

— Алло…

Я аж здивувалася, дивлюся на телефон, перепитую:

— Алло?

А звідти знову:

— Ви чуєте мене?

Голос тонкий, писклявий…

І тут я починаю складати два плюс два. Як увірвалася до кімнати, як закружляла Івана по квартирі! Спина в нього, бачите, прихопила, так одразу все пройшло, а ще й амнезія накотила — прикидається, ніби нічого не розуміє.

— Хто ця твоя «Кохана»? Скільки ви з нею за моєю спиною крутите? Я твої речі зараз викину з вікна!

— Людо, заспокойся! Ти хоч подумай, з чим на день народження підеш, букет грошей коштує!

— Не вдавай, що переживаєш за квіти! Зараз я тебе вилікую!

— Ну, почекай, поясни, що трапилося?

— Що трапилося? Я дзвоню на твій телефон, а там відповідає твоя «Кохана»!

Я захекалася, сукня ж тісна. Він тим часом вихопив телефон у мене з рук.

— Стривай, жінко! Дивись, я набираю твій номер… Алло? Так, ага… Їду.

— Ти їдеш до неї? Ну все, тримайся!

— Ми їдемо. Ти свій телефон у квітковому залишила, жінка. Водночас і букет новий купимо.

— Ой, — тільки й вимовила я.

Глянула на себе в дзеркало — зачіска розтріпалася, макіяж потік, вся червона.

— Нікуди я вже не піду, все одно запізнилася.

— Та гаразд тобі! Швидше збирайся, кума в тебе одна, а от у мене «коханих» може бути багато, — засміявся чоловік.

Я ще ніколи так швидко не упорядковувала себе: волосся в пучок, підправила макіяж, нафарбувала губи, і ми поїхали забирати мій телефон.

Чоловік дивиться на мене з усмішкою.

— Чого дивишся? Спина-то пройшла?

— Пройшла.

— Ну і не дякуй.

Купила новий букет, свято пройшло чудово, всім хвалилася, що мій чоловік досі кличе мене «Коханою» у своєму телефоні.

Потім довго вибачалася перед ним. Чоловік у мене добрий, кілька каструль пельменів, і він мені вибачив. Ну з ким не буває! Перестаралася, але тепер є що згадати.

– Куди це ви зібралися? – З явним роздратуванням поцікавилася Людмила, заставши свекруху буквально біля самого виходу. На руках у тієї був маленький Олег, який хникав і тер кулачками очі, явно втомлений і сонний. – І найголовніше, хто дав вам право забирати мою дитину?

– Це я, – сухо відповів Павло, розуміючи, що конфлікту вже не уникнути. – У мене робота, а Олегу було нудно. Ось я і подзвонив мамі, щоби вона допомогла. Вона кинула всі свої справи та приїхала!

– Я просила тебе побути з дитиною на кілька годин, поки я буду на огляді, – спокійно, але твердо відповіла Людмила, знімаючи з Олега курточку. Хлопчик, побачивши маму, відразу перестав вередувати, обійняв її і весело засміявся. – Усього дві години. А натомість ти одразу переклав відповідальність на свою матір. І, до речі, я категорично проти того, щоб бабуся залишалася з моїм сином наодинці без дозволу.

– Я його бабуся! – обурилася Світлана, насупивши брови. Її план сьогодні провалився, але вона не втрачала надії. – Могла б подякувати мені за те, що я витрачаю на вас свій час!

– Бабуся? Правда? – скептично звела брови Людмила. – А хто буквально минулого тижня стверджував, що мій син не від вашого сина? Забули? Нагадаю, це ви були! І ви кажете так з самого його народження. Як ви вважаєте, після цього я можу довірити вам дитину?

Незважаючи на спроби Павла виправдатися і обурені репліки свекрухи, Людмила продовжила:

– Добре, що огляд перенесли, інакше хто знає, чим би все це закінчилося.

Відносини між Людмилою та Світланою не ладналися з самого початку. Ще за першої зустрічі свекруха не злюбила невістку, бо ідеальною кандидатурою для Павла вона завжди вважала його першу дружину, дочку своєї подруги. Навіть через роки вона сумувала за шлюбом, що зруйнувався, хоча розлучення було мирним і без скандалів.

На весілля сина Світлана з’явилася у чорній сукні, що виглядало немов жалоба за втраченою «ідеальною» родиною. На щастя, її переконали переодягнутися, але на обличчі так і залишилася образа.

Коли ж Людмила оголосила про вагітність, Світлана влаштувала справжній скандал. Вона не вірила в чесність невістки і стверджувала, що та «захопила» її сина, щоб використати його. Павло витратив чимало зусиль, щоб вмовити матір заспокоїтися, але її думка так і не змінилася.

Народився чудовий хлопчик, якого назвали Олегом. Однак доля зіграла злий жарт: дитина виявилася вилитою копією матері, без жодної схожості з батьком. Світлана знову заговорила про своє. Вона навіть вимагала зробити тест на батьківство.

– Я не збираюся цього робити, – спокійно заявила Людмила, укладаючи дитину спати. – У вас просто проблеми з тим, що я існую у житті вашого сина. Але знайте, Павло не повернеться до своєї колишньої дружини, хоч би як вам хотілося.

– Але Віра – порядна дівчина! – Заперечила Світлана. – Їй просто не пощастило з людиною. Павло рано чи пізно зрозуміє, що припустився помилки, і все буде як раніше.

– Не буде, – твердо відповіла Людмила. – З цим доведеться змиритися.

Світлана, втім, не збиралася здаватися:

– Я все одно доведу Павлу, що ти дуриш його!

Її завзятість змусила Павла запропонувати дружині погодитися на тест, щоб раз і назавжди вирішити проблему.

– Гаразд, – кивнула Людмила. – Але за однієї умови: коли результат підтвердить його батьківство, твоя мати зникне з нашого життя. Більше ніяких дзвінків, візитів чи чуток.

Павло неохоче погодився. Результат тесту, звісно, підтвердив правоту Людмили.

– Тепер ваша дорога сюди зачинена, Світлано Миколаївно, – заявила вона свекрусі. – Олег виросте і сам вирішить, чи хоче він спілкуватися з вами. Але я нічого приховувати від нього не стану.

Подруга пізніше запитала у Людмили, чому вона одразу не зробила тест.

– Я сподівалася, що Павло поставить матір на місце. Але коли зрозуміла, що цього не станеться, вирішила діяти сама. Тепер ми вільні.

Андрій повіз дівчину до села до своєї бабусі. Він був дуже здивований, коли Ірина заявила, що жодного разу не була у селі!

— У сенсі? — здивувався тоді Андрій. — Такого не може бути! Тоді тобі потрібно поїхати!

Село виявилося велике. Бабуся Андрія зустріла їх дуже тепло — одразу обійняла гостю та посадила за стіл. Ірина навіть принишкла. Андрій дивився на кохану та посміхався. Вони пообідали, а потім він майже одразу повів Ірину на річку.

Увечері вона заснула миттєво. Може, так подіяло свіже повітря. А може, ситна вечеря та купання…

Прокинулася дівчина на світанку. Вийшовши надвір, вона застигла від побаченого.

— Більше нема сил! — пробурмотіла Ірина. — Хочу на море! Лежати весь день на пляжі, а вечорами танцювати на дискотеці до ранку.

Андрій усміхнувся. Він майже звик до своєрідних висловлювань Ірини, хоча спочатку вони його дивували.

Ірина була з тих дівчат, з ким весело проводити час. Іноді зухвала, іноді різка, часом дуже смішна, але завжди неймовірно легка у спілкуванні. З нею Андрій почував себе вільно, не намагаючись вдаватися іншим.

Вони почали зустрічатися півтора місяці тому. До цього були знайомі лише кілька тижнів. Ірина одразу підкорила його своєю простотою та щирістю, і згодом він ні краплі не розчарувався у ній.

З Іриною ніколи не було нудно. Не виникало ніякових пауз, але навіть якщо вони раптом замовкали, їм все одно було комфортно разом.

— А що сталося? — спитав Андрій.

— Та на роботі все дістали! Ірина-Ірина, Ірина-Ірина, ніби інших імен у компанії немає. Усі смикають, чогось хочуть. Я сьогодні мало з директором не посварилася!

— Тоді тобі потрібний відпочинок, — засміявся Андрій. — Може, правда махнемо на море? Погріємо животи на сонечку, згоримо, намажмося сметаною, а потім цією ж сметаною повечеряємо.

— Заманливо, — зітхнула Ірина. — Але є одна проблема у твоєму чудовому плані: мені зараз ніхто не дасть відпустку. Максимум можуть подарувати один день. А ти сам розумієш, що на один день кудись їхати безглуздо.

— Слухай, а чи не хочеш поїхати до моєї бабусі до села? Там зараз так добре…

— До села?

Ірина здивовано подивилась на Андрія. Село її зовсім не приваблювало. Щиро кажучи, вона жодного разу не була в селах.

Так, таке також буває. Всі її бабусі були міськими жителями, родичів у селах не було, а корів, що гуляли полями, вона бачила тільки на картинках. І ці картинки дуже відрізнялися від турецьких готелів.

— Мені здається, я ще не готова знайомитися з твоєю бабусею, — хмикнула дівчина. — Потрібно спочатку пройти фейс-контроль у батьків, а вже потім йти іншими родичами.

— Бабуся в мене чудова. За вихідні тебе відгодує.

— Ну, дякую. Моя п’ята точка і так важко влазить у ці шорти, а якщо мене ще й відгодують, то доведеться оновлювати гардероб за твій рахунок.

— Якщо ти думала, що це мене злякає, то в тебе нічого не вийде, — засміявся Андрій. — Поїхали, правда. Я теж давно не був у бабусі, та й по селу скучив. Адже це спогади з дитинства.

— Ну, не з мого, — сказала Ірина, роздумуючи, чи замовляти їй десерт чи шорти справді тріснуть. — Я ніколи не була у селі.

— У сенсі? — здивувався Андрій. — Такого не може бути!

— Чому? Я народилася у місті, мої батьки народилися у місті, їхні батьки…

— Гаразд, я зрозумів. Але ж друзі, родичі?

— Мені ще раз перерахувати всіх, хто народився у місті? — Усміхнулася Ірина.

— Не треба. Тоді тобі потрібно поїхати!

— Знаєш, Андрыйко, у тебе ностальгія, а я ось не дуже хочу нюхати запах гною і тікати від гусей.

— Ти не пошкодуєш, — нахилився через стіл Андрій. — Обіцяю, тобі сподобається.

Ірина замислилась. А зрештою, що вона втрачає? Якщо вони не поїдуть до села, то проведуть вихідні вдома, рятуючись під кондиціонером від спеки. Може, виберуться на прогулянку, але, швидше за все, їм стане ліньки, і вони просто подивляться всі сезони якогось серіалу.

— А пиріжки будуть? — Запитала Ірина.

— Будуть.

— Тоді я згодна.

Насправді, Ірина нервувала. І не тільки через те, що не розуміла, що означає справжнє село. Але й через знайомство з бабусею.

Вона завжди здавалася сильною, сміливою, якій неважлива чужа думка. Але все було зовсім не так.

Насправді, Ірина була дуже вразливою. Просто приховувала це за горою сарказму та вмінням тримати обличчя. Але всередині завжди вирувала буря, якщо вона відчувала, що комусь не подобається або в неї щось не виходить.

Андрій їй подобався. Незважаючи на те, що вони разом нещодавно, Ірина розуміла, що може уявити, як вони зістаряться разом. Їй з ним було затишно, хотілося частіше бачитись і навіть, можливо, розпочати спільне життя. Раніше такого не було і від цього їй було трохи страшно.

І зараз Ірина думала, що ця поїздка — своєрідна перевірка почуттів. І якщо вони її не пройдуть, їй буде справді важко.

У п’ятницю вранці вони вирушили в дорогу. Хороша дорога закінчилася досить швидко, і останні півгодини машина Андрія повільно повзла по бруду та ґрунтовці.

Село виявилося більше, ніж уявляла Ірина. Вона думала, що побачить пару похилених будинків з колодязями.

Але виявилось, що тут багато будинків, кілька вулиць, навіть магазин є, а от колодязів немає. Ірина навіть засмутилася.

— Та у всіх уже в будинках провели воду, — усміхнувся Андрій. — У тебе застаріла інформація про села.

— Ще скажи, що печі в хаті немає, — пробурмотіла вона.

— Не скажу. Піч є. І на ній навіть сьогодні приготують щось смачненьке.

Бабуся Андрія зустріла Ірину дуже тепло. Відразу обійняла її і посадила за стіл. Ірина не чекала такої гостинності і навіть принишкла.

Андрій не обдурив, коли сказав, що бабуся її відгодує. Вже після обіду Ірина важко йшла, але все ж таки взяла ще один пиріжок.

Але просто лежати ніхто не дав — Андрій повів її на річку.

А ввечері Ірина миттєво заснула.

Прокинувшись на світанку, вона вийшла надвір.

Сонце здіймалося над горизонтом, десь співали півні. Ірина чула мукання корів, яких вели пастися.

Вона вдихнула чисте повітря та зрозуміла: їй тут добре.

— Тобі подобається? — спитав Андрій.

— Дуже, — тихо відповіла Ірина. — Ми ще приїдемо?

— Звичайно!

Ірина обійняла його та подумала, що точно не відпустить.